Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Так темно було в ліфті, так відокремлено від усього, так далеко від світу, яким його уявляв собі Фергюсон, що в його голові стало поволі визрівати питання: а чи перебуває він і досі у власному тілі?

Він згадав про наручного годинника, який подарували йому батьки на шостий день народження, маленький дитячий годинник з гнучким металічним браслетом і цифрами на циферблаті, які світилися в темряві. Ті зелені світлі цифри були такими заспокійливими, коли він лежав у ліжку, чекаючи, доки сон не скліпить йому очі й не понесе на своїх хвилях, такі собі маленькі флуоресцентні приятелі, які щезали вранці, коли сходило сонце, друзі вночі, але звичайні мальовані цифри удень, і тепер, коли Фергюсон більше не носив того годинника, йому стало цікаво – що сталося з тим давнім подарунком і куди він подівся. Нічого не видно, ані тобі відчуття часу, ані жодної можливості дізнатися, скільки він уже просидів у ліфті – двадцять хвилин, півгодини, сорок хвилин чи годину.

«Голуаз». Саме ці цигарки збирався він придбати, йдучи по Бродвею, цю марку вони з Емі почали курити під час літньої поїздки до Парижа – товсті й міцнющі тютюнові палички в блідо-блакитних пачках без целофану, найдешевші цигарки у всій Франції, і достатньо було просто закурити «Голуаз», щоби повернутися в ті дні і ночі, які вони з Емі проводили в отому іншому світі, а різкий, схожий на сигарний, аромат їхнього диму так відрізнявся від аромату світлого тютюну цигарок «Кемел», «Лакі-Страйк» та «Честерфільд», що лише одна затяжка відсилала їх назад до номеру вісімнадцять у маленькому готелі напроти ринку, і раптом вони знову починали свої мандри вулицями Парижа, знову переживали щастя від свого перебування там разом, а цигарки були ознакою того щастя, щастя свого нового й сильнішого кохання, яке поглинуло їх того місяця, котрий вони провели за кордоном, і яке виражалося тепер такими актами, як організація несподіваної зустрічі з молодими й вульгарними поетами-першокурсниками як подарунок новому члену «Легіону покидьків» з Морнінгсайд-Хайтс – благослови, Господи, Емі за її талант до непередбачуваних жестів, її здатність до блискавичної імпровізації, її широку душу й щедре серце.

Фергюсон відчував спокусу пристати на пропозицію Леса й надати кілька своїх творів редакції «Колумбія Рев’ю», але відтоді минуло вже півтора місяці, а він так і не сходив туди й не постукав у двері. Ні, він не збирався давати Лесу свої нові вірші, які всі стали для нього великим розчаруванням і не були вартими друку, але переклади, котрі він почав робити в Парижі, стали для нього предметом серйозного зацікавлення. Вклавши гроші в кілька словників (Le Petit Robert, Le Petit, Larousse Illustré, а також незмінний франко-англійський Harrap), Фергюсон істотно поліпшив свою далеко не бездоганну французьку і став правильно тлумачити рядки, не роблячи більше ідіотських помилок, тому мало-помалу його версії Аполлінера та Десноса починали звучати як англійські вірші, а не французькі поеми, пропущені крізь лінгвістичну м’ясорубку і висловлені чимось, що можна було б назвати «франглійською» мовою, але були вони іще недосконалими, над ними треба було іще попрацювати, аби довести до належного рівня, і тому Фергюсону не хотілося стукати у двері, допоки йому не стане подобатися кожне слово в тих ліричних красотах, які він цінував надто глибоко, щоби не віддати їм всього себе, всього себе без остатку. Було неясно, чи погодиться часопис друкувати переклади, але варто було б дізнатися, оскільки «Рев’ю» залучив до себе найцікавіших початківців, котрі наразі трапилися Фергюсону, і він, ставши його частиною, зміг би об’єднати свої зусилля з такими поетами й прозаїками, як Девід Циммер, Даніель Квінн, Джим Фрімен, Адам Вокер та Пітер Аарон, кожен з яких бував разом із ним на різних заняттях, і Фергюсон протягом останніх шести тижнів бачився з ними достатньо, щоби дізнатися, якими розумними й начитаними вони були, ці письменники-початківці, які мали в собі талант і працьовитість, щоби колись в майбутньому стати справжніми поетами й письменниками, і були вони не лише розумними і неймовірно талановитими «покидьками» – першокурсниками, вони ще й примудрилися пережити отой сумнозвісний Ознайомчий тиждень, при цьому жодного разу не начепивши на себе блакитної шапочки.

Отже, віршів від Фергюсона більше не буде, принаймні наразі, і навіть якщо він колись в майбутньому і візьметься за цю авантюру, то на поточний момент йому не залишалося нічого іншого, як числити себе «поетом в стадії ремісії». Поетична пропасниця, яку Фергюсон підчепив у підлітковому віці, тривала два роки і спричинила появу близько двохсот віршів та поем, але потім Френсі скерувала машину в дерево у Вермонті – і потік віршів раптово припинився. З якихось незбагненних причин Фергюсон відтоді став обережним та сором’язливим, і кілька поем, які він спромігся з того часу написати, були поганими або недостатньо хорошими, принаймні, небездоганними. Вийти з глухого кута йому допомогла журналістська проза, але якась частина його єства сумувала за повільним, мов слимак, трудом поета, за тим відчуттям, наче ти просіюєш землю й пробуєш її на смак, тому Фергюсон пристав на пораду Езри Паунда молодим поетам і спробував себе в перекладах. Спершу він дивився на них як на заняття заради того, аби не заіржавіло перо, на вид діяльності, який забезпечить йому насолоду від написання поезії і при цьому позбавить від пов’язаної з цим фрустрації, але тепер, занурившись в процес, Фергюсон збагнув, що поетичні переклади – річ значно складніша й тонша, аніж спершу здавалося. Якщо тобі подобається вірш, котрий ти перекладаєш, то його демонтаж та подальший монтаж засобами твоєї рідної мови є актом відданості, способом прислужитися майстру слова, котрий подарував тобі красу, яку ти тримаєш в своїх руках, а великий метр Аполлінер та маленький майстер Деснос написали вірші, які видавалися Фергюсону прекрасними, свіжими й надзвичайно винахідливими, кожен з яких був просяклий духом суму й оптимізму одночасно, рідкісним сполученням, котре якимось чином поєднувало суперечливі пориви у вісімнадцятирічній душі Фергюсона, тому він продовжував займатися цим кожну вільну хвилину, яку міг викраяти, переробляючи, переосмислюючи та відточуючи свої переклади доти, доки вони не стануть достатньо солідними, і він, нарешті, зможе піти й постукати в двері.