Читати книгу - "Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк"

Ми повертаємося на нашу віллу вже в обідню пору. Сонце добре припікає, але коли ми заходимо на подвір’я, то я з подивом бачу, що басейн уже впорядкований і наповнений чистою прозорою водою, а навколо нього розставлені шезлонги і столики. 

— Супер, тепер ми зможемо купатися, навіть коли не буде бажання йти на пляж! — я обертаюся до Стаса. 

— Так, це круто, мені подобається. Тим паче, тут в басейні ми будемо тільки вдвох, — він підморгує мені. 

— О, а ти виявляється, ревнивий,  — я хитро підморгую йому. 

— Ні, просто в мене буйна фантазія, але деякі речі я все ж не можу робити на людях… А от в басейні, — він облизує губи і обіймає мене за талію.

— Добре, що Ден не знає української, — я якраз помічаю садівника, що стоїть неподалік з лопатою, видно збирається копати землю під грядку чи клумбу.  — А то б наші балачки його знітили…

— Мені здається, він знічується навіть коли я тебе просто обіймаю, — усміхається Стас. 

 — Він просто вихований чоловік, — кажу я і, усміхаючись Дену, переходжу на італійську, старанно підбираючи слова. — Дякую вам за допомогу! 

Він спочатку каже щось італійською, але коли бачить, що ми не дуже встигаємо зрозуміти все, відповідає англійською:

— Я радий, що це місце нарешті ожило, тут колись працював мій друг, ще до того, як ваш друг купив цю віллу. Але вони з родиною переїхали до більшого міста, і для того, щоб купити там хоч маленьку квартиру, були вимушені продати цей будинок. Але в місті його дітям краще, більше можливостей.

— А ви казали наче, що раніше мали власний ресторан? — запитую я. 

— Скоріше, ресторанчик, — тепло усміхається Ден. — Це не був якийсь великий і помпезний заклад. Але люди його дуже любили… Моя дружина готувала там наші родинні страви, які передавались з покоління в покоління.

 — А чому ви припинили займатися улюбленою справою? 

— Вона захворіла, — зітхає Ден. — І вже не могла займатись ним. А без неї ресторанчик ніби втратив серце… Я вирішив його продати і на ці гроші з продажу ми й вивчили сина. Зараз вона все ще хворіє, це невиліковна хвороба і їй потрібен спокій. А грошей багато нам вже не треба, тож мене влаштовує і такий підробіток. Правда, їй трохи самотньо вдома… Ну але мені все ж треба працювати.

— Ого, — здивувався Стас. — Як цікаво. Знаєте, Аля ж дуже цікавиться кулінарією і ресторанною справою, правда, Алю?

— Так, я мрію сама колись відкрити власний ресторан, — зізнаюся я Денові.  — Можливо, ви знаєте якісь заклади тут неподалік, де потрібні працівники? 

— У мене доволі хороші стосунки з новим власником колись нашого ресторанчику, — відповідає Ден. — Можна буде спитати там, думаю, від працьовитої людини там не відмовляться, заклад все ще дуже популярний серед місцевих. Але це невеликий ресторанчик. Якщо тебе це зацікавить, я все дізнаюсь.

— Так, справа не в грошах, я просто хочу більше дізнатися про місцеву кухню, — кажу я. — Можу працювати помічником кухаря, якщо їм потрібні такі люди…

— Домовились, я прямо сьогодні заскочу до них, до речі, це ж зовсім недалеко. Візьму дружині її улюблений десерт, вона зараз майже готує десерти, каже, що для солодкого життя вже пізно, — з сумом каже Ден. — Ото тільки хіба що торт на день народження нашого сина… Вона взагалі дуже любить його, але переживає за нього, боїться, щоб не звʼязався з мафією. У нас в Італії майже вся небагата молодь проходила через мафію… 

 — Сподіваюся, у нього складеться все добре в житті, — кажу я. — Якщо будуть потрібні гроші чи на лікування, чи на навчання сина, кажіть, і ми допоможемо, чим зможемо…

— Алічко, що ви, ми в жодному разі не візьмемо з вас таких грошей, — одразу відповідає Ден. — Хіба що візьмете в дружини її рецепти, вона була б рада, якби її рецепти куштували потім за кордоном.

— Буду дуже вдячна, — я усміхаюся. — Якщо в мене буде власний ресторан, я обов’язково готуватиму там страви вашої дружини! 

— Це прекрасно! — з ентузіазмов каже Ден. — Ну і мені було б приємно, якби ви з нею теж познайомились, їй трохи самотньо зараз… Бо виходити вона практично не може, важко далеко ходити. Вона б вас і навчила стравам, я впевнений. Їй би це було в радість. 

 — З радістю відвідаю її й познайомлюся, — запевняю я. — І Стас теж, правда?  — обертаюся до нього. 

— Так, залюбки, — киває він. — Я такий радий, що все так гарно склалось. Як тільки вам буде зручно — ми заїдемо в гості.