Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Гості розійшлись під саму ніч, батьки набагато раніше – для тата +24 то вже спека. Я поки крутилась поруч з братом, прибираючи зі столу.

– Як тобі у батьків живеться,  манюня? – поміж справами запитав брат.

– Поки добре. Знаєш, ще досі не повністю позбавилась оманливого відчуття, що як бути поруч, то нічого не трапиться. Та вже буду до себе вертатись.

Стіл спорожнів, Таміла з малими пішли в дім, а ми влаштувались на лавці під грушею. Я тулилась до його  плеча і намагалась забути, що його відпустка вже спливає. Ще один день вдома  і він повертається на північ. Ніби почувши мої думки він сильніше притиснув мене до себе і поцілував у маківку.

– Мені теж тебе не вистачатиме, Даруся. Та все буде добре, може невдовзі ще відпустять.

Хай би так і було.

–  Чуєш, мала, а з роботою як?

– Поки ніяк, статус «в активному пошуку».

– А в нашій крамниці попрацювати не хочеш? Поки нас тут не було ми всі прикрили, а тепер покупці потроху повертаються, так продавці розбіглися. Ще дві вакансії у найближчій вільні. То, звісно, не така робота, як ти звикла, та може трохи підзаробиш і нам підсобиш. Ну як, цікавить?

– Цікавить, дякую! Не підведу, Костік.

Задзеленчав мій телефон, повідомляючи, що таксі вже на місці.

– Все, час бігти, про деталі завтра телефоном побалакаємо, - я схопила пакет з горе-сукнею і пішла до воріт.

– Добре, тільки до завтра от про що подумай, - наздоганяючи сказав Костя. – Можеш тут у нас пожити, поки в крамниці працюватимеш. Економиш на транспорті і годину часу на сон.

– Ага, і витрачаю десять років життя через нервову напругу, - хмикнула я. – Ми з Тамілкою на одній території навряд чи уживаємось, пожалій і сестру і дружину.

– Ви, дівчата, вже дорослі і ділити вам нема чого. Як раніше не хотіли порозумітися – зараз саме час. Ми всі одна родина, годі дуріти.

Віднедавна і сама собі це казала, та й вона до мене наче не чіплялась як раніше. Може і вийде не  повбивати одна одну. Під кінець тижня вже до їх будинку свої речі перевозила. Племінник зрадів однозначно, Мілана як і її мамця – спокійніше реагували.

– Матвій, проведеш інструктаж, - через плече кинула йому Тамілка. – Костік перед від’їздом кімнату перефарбував, а решту малий сам робив – щось свердлив, стукав.

Ми вперше за життя говорили з нею нормально, не втикаючі шпилькі одна одній, щиро усміхаючись. Я навіть не помітила, як пройшло кілька тижнів нашого сусідства.

Днями Таміла попросила у мої вихідні взяти на себе Мілану, поки вона в роль керівника сімейного бізнесу активно занурюватиметься.

– Раніше Костя всім керував, та зараз мушу сама зрозуміти,  -  резонно зауважила Тамілка. – Мала та ще дзиґа, але тобі то не складно буде, - переконувала мене вона.

Порадьте екзорциста, благаю. Ні, я не жартую. Якщо хтось колись замислювався, що буде, якщо вранці не почути будильник, а з вечора не сховати яскравий вишневий тінт та консилер, то маю відповідь. Коли розлипнутьсяї сонні очі, то кліпнути ними ще довго не вийде. Мій ранок почався зі споглядання картин Сая Твомблі просто на стіні кімнати, яка раніше була білою і охайною. Тепер це галерея.

– Мілана… - простогнала я і відчула, що прокинулась миттєво і без кави. – Твоя мати мене приб’є!

Мале чарівне чудовисько сиділо біля свого витвору мистецтва і щасливо посміхалось. Принаймні, на себе косметику не наносила, хоч її купати в міцелярці не доведеться. Бодай тут один позитивний момент, а останнім часом їх не багато.  Якого дідька я зголосилась на посаду Мері Поппінс? Хіба мені незабутнього досвіду роботи в аквапарку на все життя не вистачило б? А Тамілці як це в голову прийшло? З Матвієм жодних проблем, хлопцю вже п’ятнадцять і все що потрібно – не чіплятись до нього. А от Мілана… Діти успадкували характер батьків. Старший – як мій брат: веселий, приязний, турботливий, а от мала - викапана Тамілка. Голосна, безкомпромісна і некерована. А їй тільки п’ять  рочків, поможи нам Боже. Перший ранок в ролі господині я провела відчайдушно змагаючись зі сном, що ніяк не хотів відчепитись. Та й не дивно! Сьома ранку, бодай тобі порожньо буде, я на роботу о восьмій встаю! Дві чашки кави не збадьорили, та розбитий Міланою посуд допоміг. Наступного ранку я була обережніша, пильнувала малу, зате каву не догледіла. Третій ранок оце сьогодні і тепер маю такий клопіт, що попередні дні і згадувати не варто. За годину я визнала – жоден із мийних засобів не здатен подолати мистецтво.

– Дійсно, гарний тінт, стійкий. Був, – бурмочу собі під носа я, однією рукою намагаюсь терти стіну, другою прикриваюсь від бризок, що летять на всі боки від малої. У виховних цілях видала їй щітку, щоб разом зі мною свій безлад прибирала, та визнаю – шкоди більше ніж користі. Дивлюся на стіну – або взяти це у рамку і переконувати, що то витвір сучасного мистецтва, або їхати за відром фарби. Зазвичай в свій вихідний прокинулась би об одинадцятій і неквапливо зготувала собі сніданок, а тут як боєць спецназу – все швидко, концентрація  уваги максимальна. Як не дивно, до вечора дожила, обійшлося без жертв (якщо стіну нею не вважати). До вечері зібралися всі: і Таміла прибула, і Матвій принісся. Накрила у альтанці, поки Тамілка приймала душ, швиденько виставила посуд, малу на лавку посадила, Матвія у підмогу взяла. Як вечеря комусь і не сподобалась, вголос ніхто не критикував, хіба що Таміла запитала скільки м’ясо в духовці тримала. Як на її характер – навіть зауваженням не вважатиму. Малі пішли в будинок, ми ж з Тамілою зайнялись прибиранням зі столу.