Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

740
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 125
Перейти на сторінку:
світом, що ставав дедалі більшим.

На читацьких вечорах у містах, про які анічогісінько не знала, я на завершення ставила кілька запитань про складний політичний клімат, а сама висловлювалася загальними фразами, які здебільшого крутилися навколо слова «придушити». Оскільки я була письменницею, то гадала, що маю вражати образним мисленням. «Ніщо й ніхто не залишається осторонь, – казала я, – страшний коток проходить з країни в країну, із Заходу на Схід, щоб придушити і розрівняти все довкола: змусити робітників працювати, безробітних – мучитися, голодних – помирати з голоду, інтелектуалів – базікати безперестанку, чорношкірих – бути чорними, жінок – виконувати жіночі обов’язки». Та інколи мені хотілося розповісти щось справжнє, щире, із власного досвіду, і я розказувала про Пасквале, про його життя з усіма трагічними періодами: від дитинства і до злочинного шляху. Говорити про щось конкретніше у мене не виходило, моя риторика обмежувалася тими навичками, яких я набула десять років тому, тож слова здавалися мені живими лише тоді, коли я підтверджувала їх прикладами з життя нашого району. Та загалом мої наперед підготовлені промови котилися за планом і, напевне, справляли потрібне враження. З однією лише різницею: якщо після виходу першої книжки я на початку чи в кінці зустрічі згадувала про необхідність та неминучість революції, бо тоді, здавалося, її бажали всі навколо, то тепер я уникала цього слова. Ніно вважав згадку про неї наївною, від нього я засвоїла, що політика – то справа складна, а тому стала обережнішою. Тепер я охочіше використовувала вислів «протестувати – справедливо», але відразу додавала, що ці слова слід розуміти у ширшому сенсі: державний апарат існуватиме значно довше, аніж ми собі уявляли, а тому треба якомога швидше навчитися керувати. Я не завжди була задоволена собою після тих зустрічей. Інколи я усвідомлювала, що мусила пом’якшувати власну позицію тільки для того, аби потішити Ніно, який сидів і слухав мене у задимлених від курива залах серед гарненьких іноземок мого віку чи навіть молодших. Часто я не втримувалася і перебільшувала, задовольняючи ті свої темні поклики, через які в минулому так гаряче сварилася з П’єтро. Особливо коли доводилося зустрічатися з жінками, які прочитали книжку і чекали від мене жорсткої критики суспільства. «Глядіть, не перетворюйтеся на поліціянтів для самих себе, – попереджала їх я, – адже боротьба точитиметься до останньої краплі крові і припиниться лише після нашої перемоги». Пізніше Ніно кепкував з мене, казав, що я, як завжди, перебільшую, і ми разом сміялися.

Інколи вночі я пригорталася до нього і намагалася зрозуміти саму себе. Визнавала, що мені подобалося говорити сильні слова, якими я засуджувала компроміси партій та насильство держави. «Політика, – казала я йому, – така, про яку говориш ти і якою вона, напевне, є насправді, мене не цікавить, я залишу її тобі, я не здатна до такої діяльності». Та згодом, подумавши, додавала, що й до іншого виду діяльності я теж не здатна – того, до якого присилувала себе в минулому, тягаючи за собою дітей. Погрозливі вигуки демонстрантів мене лякали, такі самі почуття викликали агресивно налаштовані меншини, озброєні угруповання, трупи на вулицях, будь-яка революційна ненависть. «Мені треба виступати перед людьми, – зізнавалася я, – а я й сама не знаю, хто я і що я, не знаю, наскільки сама вірю у те, що кажу».

Тепер, коли поруч був Ніно, мені вдавалося висловити найпотаємніші думки, навіть ті, які я раніше приховувала від себе самої, навіть свою непослідовність, свої слабкості. Він був таким упевненим, таким переконаним, мав чіткі уявлення щодо всього на світі. А я почувалася так, ніби понавішувала на безладний потяг до непокори, притаманний мені ще з дитинства, яскраві таблички з гаслами, аби лише справити враження на слухачів. Якось ми брали участь у демонстрації в Болоньї, влившись у войовничо налаштовану групу, що рухалася до центру вільного міста, і нас постійно зупиняла поліція, разів, мабуть, п’ять. Наведена на нас зброя, шерега поліціянтів перед машинами, перевірка документів, накази стати обличчям до стіни. Я тоді так перелякалася, ще більше, ніж попереднього разу в Німеччині: я була у своїй країні, говорила рідною мовою. Я розлютилася, знала, що треба мовчати і підкорятися, але замість цього почала репетувати. Сама того не помітивши, перейшла на діалект, вкрила лайкою поліціянтів, коли ті безцеремонно штовхнули мене. Страх і лють змішувалися в голові, і часто мені не вдавалося стримувати ні те, ні те. А от Ніно залишався спокійним, жартував із поліціянтами, зумів їх задобрити і заспокоїти мене. Для нього мали значення лише ми двоє. «Не забувай: ми зараз тут, разом, – сказав він мені, – решта – то лише тло, і скоро воно зміниться».

20

У ті роки нам ніколи не сиділося на місці. Хотілося їздити, бути учасниками, спостерігати, вивчати, розуміти, аналізувати, бути свідками всіх подій і особливо – кохати одне одного. Пронизливі сирени поліцейських машин, блокпости, шум від лопатей гелікоптерів, убиті під час сутичок – то були сторінки літопису наших стосунків. Так минали тижні, місяці, перший рік, потім півтора року від тієї ночі, коли я у своїй флорентійській квартирі зайшла до кімнати, у якій ночував Ніно. Саме тоді, так ми казали, розпочалося наше справжнє життя. І те, що ми називали «справжнім життям», було тим чудотворним світлом, яке не полишало нас навіть тоді, коли ми опинялися серед повсякденних жахіть реальності.

Ми були в Римі якраз після того, як викрали Альдо Моро. Я приїхала на зустріч із Ніно, який мав презентувати книжку свого друга про соціально-економічний розвиток Півдня. Про саму книжку він обмовився кількома словами, зате довго й розлого говорив про лідера Християнсько-демократичної партії. Частина слухачів обурилася не на жарт (мене це дуже налякало), коли Ніно сказав, що саме Моро заплямував добре ім’я уряду, показавши його найогидніше обличчя і створивши умови для виникнення «Червоних бригад», коли замовчав незручну правду про корупцію у лавах своєї партії і до того ж приписав її самому урядові, аби уникнути звинувачень і покарань. Завершив він словами, що захищати урядові інстанції означає не приховувати хиби в їхній роботі, а зробити їхню діяльність прозорішою, ефективнішою й справедливішою на всіх рівнях. Однак навіть після цього слухачі не заспокоїлися, залунали образливі вигуки. Я помітила, що Ніно блідне з кожною миттю, а тому вхопила його за руку і якомога швидше вивела з зали. Ми сховалися в нашому коханні, як у блискучих латах.

То були бурхливі часи. Якось під час зустрічі у Феррарі мені теж було непереливки. Минуло не більше місяця від того дня, як знайшли тіло Моро, і треба ж було мені назвати його викрадачів убивцями! Підібрати потрібні слова завжди було нелегко, публіка вимагала, аби я висловлювалася відповідно до тогочасних настроїв крайніх лівих сил, а тому

1 ... 18 19 20 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"