Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, — пообіцяв Вітас. — Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!

— Ну, дякую! — втішився Йонас. — А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.

— Ну що, побалакав? — спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.

— Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію...

Рената зітхнула з полегшенням.

— Ну й добре, — сказала. — Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?

— Давай спочатку поїмо, — попросив Вітас. — Я до тебе шість годин їхав!

Їли мовчки.

— Не треба з ним балакати, — рішуче порадила Рената вже за чаєм. — Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, — вона озирнулася на двері, що вели в коридор, — потім — байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію...

— А скільки дідові років? — поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, ніби він спитав: «А коли ж цей старий помре нарешті?»

— Багато, — відповіла Рената. — Дуже багато. Майже дев’я­носто.

Вони чули, як дід вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи і брав цинкові цебра для снігу. Чули, як грюкнули двері.

До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будці і тільки його коричневий ніс стирчав назовні.

— Ну що, песику? — спитала, присівши навпочіпки, Рената.

Барсас піднявся і вибрався неспішно на сніг.

— Це Вітас, — показала вівчуру рукою Рената на хлопця в джинсах і синій куртці, котрий стояв метри за два від них. — Він уміє лікувати собак і кішок. Він свій! Підійди! — останню команду вона віддала Вітасу.

І той сів навпочіпки поруч, підсунув долоню під ніс Барсаса, щоб вівчур «записав» його запах у список запахів «своїх».

— То що тебе хвилює, дідусю? — спитав по-дружньому Вітас, погладивши вівчура по загривку. — Тобі скільки років?

— Йому тринадцять, — відповіла за собаку Рената. — Й останнім часом він майже нічого не їсть.

— Ха! — вирвалося у Вітаса. — Та це вже граничний вік! Що ж тут дивитися?

Однак усупереч своїм словам, Вітас простягнув руку і м’яко штовхнув лежачого на животі Барсаса на бік. Вівчур повалився, лапи вбік простягнув, потім стиснув. Вітас взявся обмацувати пальцями живіт собаки, натискаючи на нього в різних місцях.

Барсас раптом заскиглив, і Вітас відвів руку, почекав із півхвилини і знову натиснув на те ж місце. І знову собака заскиглив і спробував зіп’ястися на лапи.

— Лежи, лежи! Більше не буду, — заспокоїв тварину Вітас.

Обернувся до Ренати.

— Знаєш, цьому собаці стільки ж років, скільки й твоєму дідові! Лікувати його, навіть якщо це не просто старість і слабкий кишечник, не має жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасі, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кілометрів від будь-якої цивілізації...

— То що ти скажеш дідові з приводу Барсаса? — спитала Рената.

Вітас зітхнув.

— Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати їсти тільки м’яку та теплу їжу і жодних кісток! От і все!

Вітас піднявся на ноги і помітив ліворуч трохи віддалік шість повздовжніх горбочків із частково визираючими з-під снігу табличками.

— А це що у вас тут за кладовище? — здивувався він.

— Там собаки дідусеві поховані, — пояснила Рената, також піднявшись на ноги і провівши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. — Шість собак у нього було від народження. Барсас — сьомий.

— Сьомий? — перепитав Вітас. — Сім собачих життів — це й є одне людське. Гаразд. Я тобі напишу ліки для пса, замовиш по інтернету, й апетит до нього повернеться.

— Ти тільки діда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми від віку, а не від хвороб! — попросила Рената. — Він це зрозуміє!

До вечора на хутір діда Йонаса та його внучки посипався сніг. Все стало білим, навіть червона машинка Ренати повністю зникла під снігом. І падав він якось незвично гамірно, немов великі сніжинки терлися одна об одну, поки летіли чи розмовляли.

Рената і Вітас, утомившись від взаємної ніжності та відпочивши від неї потім, піднялися і голими стояли в темній кімнаті перед вікном, за яким темна ніч продовжувала вкриватися білим снігом. У теплу кімнату звідкілясь просочувалося холодне зимове повітря і час від часу його тонкі потоки наче торкалися кінчиками голки то руки Вітаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися від цих невидимих протягів, стали до них спинами, обійнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив їхні обриси в темряві, то подумав би, що стоїть у кімнаті один чоловік більший за середнього, або одна жінка, котру також худенькою не назвеш.

— Ти на завтра залишишся? — шепіт Ренати зігрів вухо Вітаса.

— Ні, мені треба назад! — прошепотів той у відповідь. — Якщо ми не їдемо до Італії, отже, треба щось скасувати... І багато чого обміркувати.

На словах «ми не їдемо до Італії» Рената ще сильніше притиснула до себе Вітаса. Її губи торкнулися мочки його вуха.

Розділ 16. Лондон

Клаудіюс втомився вертіти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл їхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на світлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навіть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручність, адже сидів парубок за спиною мотоцикліста, обхопивши останнього спереду, на животі, руками. Руки терлися об штучну шкіру комбінезона, і це тертя приємним назвати ніхто б не наважився. Найменш приємним, проте, для Клаудіюса було те, що він зовсім не пам’ятав обличчя мотоцикліста. А зараз на голові у того був шолом. Клаудіюс пам’ятав, що волосся — русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кількох фраз, які почув, стало ясно, що хлопець розмовляє англійською зі слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з боків потягнулися індустріальні майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудіюса з’явився неспокій.

Їхали вони хвилин із сорок—п’ятдесят. Нарешті мотоцикліст скинув швидкість і став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир із руїнами не надто старої будови, далі за новим парканом із металевої сітки стояли нескінченні ряди мобільних будинків-караванів. На майданчик для торгівлі це місце схоже не було,