Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

Я не знаю, що з усім цим робити.

Немов під гіпнозом, підіймаюся та йду на кухню. У глибині душі таємно сподіваюся, що мені все здалося. Що Назар справді просто пізно прийшов і пожалів мене, не став будити. Чекаю, що зараз він покличе м’яким звичним тоном. Я озирнуся, він усміхнеться й поцілує мене.

Він же щоранку мене цілує!

Але Назар навіть не дивиться в мій бік.

На кухні машинально накриваю обідній стіл. Ставлю прилади й плетений кошик із нарізаним хлібом. Відправляю вчорашню вечерю в мікрохвильову піч. Потім заправляю кавоварку.

Випадково розсипаю трохи кави на стіл.

Ох, треба прибрати, поки не ввібралося в скатертину. Я взагалі не хотіла стелити її, але Назар іноді такий сноб…

Біла лляна скатертина на обідньому столі, серветки з ручною вишивкою, столове срібло та порцеляна — кожен прийом їжі в нас перетворюється на ціле діяння.

Мій чоловік із самого початку дотримувався чіткого правила: не залишаємо життя на потім, не чекаємо на особливий випадок, щоб дістати сервіз із серванта. Мені подобалося це правило. А зараз раптом виникла думка: може, це стосується не тільки сервізу? Може, і жінок теж…

— Де мій сніданок? — на кухню входить Назар.

Завмираю.

Він просто в мене за спиною. Просто стоїть. Просто спитав про сніданок.

Але чому в мене всередині все стискається? Чому я всією шкірою відчуваю, що між нами щось не так.

Від Назара йде відчутна хвиля відчуження. Начебто не коханий чоловік поруч, а чужа людина.

— Ну? — у його голосі з’являються різкі, наказові нотки. — Чого застигла? Я неясно сказав?

Таким тоном він зі мною раніше не розмовляв. Але з недавнього часу почав використовувати його в ліжку. Я мовчала, думаючи, що йому просто подобається домінувати. Адже ми вже п’ять років разом, чоловік вирішив освіжити стосунки, пограти в рольові ігри…

А зараз, схоже, ці ігри вийшли за двері спальні.

— Так, одну хвилинку…

Вмикаю кавоварку.

— Це що? — Назар нависає наді мною.

Його погляд спрямований на скатертину із залишками кави. Я не встигла її струсити.

— Ксана!

Рука чоловіка стискає моє плече.

— Я ненароком, — виправдовуюсь. — Зараз приберу.

— Вже постарайся. Я за цю скатертину туєву купу бабла відвалив. Це тобі не якась китайська ганчірка!

Кожну фразу він цідить крізь зуби. Його голос просочений роздратуванням і ворожістю.

Ганчіркою скатертину терти не можна. Беру спеціальний віничок, струшую залишки кави. Але сліди однаково залишаються. Доведеться побризкати засобом для виведення плям.

Іду у ванну за засобом від плям.

З голови не виходять слова Назара.

Він ніколи не був таким нетерпимим. Розлютився через просту пляму. А може, просто шукає привід для сварки?

Відганяю від себе ці думки.

Не хочу думати про це. Але вони, як настирливі мухи, лізуть знову і знову.

Мій чоловік мені бреше.

Мій чоловік мене зраджує.

Мій чоловік не ночував удома.

Мій чоловік не схожий на себе.

І я не знаю, що з усім цим робити. Подавати на розлучення? Вдавати, що нічого не відбувається і жити далі?

Від образи захльостує горло. Хочеться просто кричати. Але я мовчки дістаю флакон із засобом для виведення плям. Повертаюся на кухню.

Назар досі там.

— Тепер ти хочеш травонути мене цією хімією? — з ненавистю дивиться на флакон у моїх руках.

— Воно не пахне, — починаю стриманим тоном.

— Начхати, пахне воно чи ні. Прибери скатертину й накрий стіл як слід. Чи я мушу сам це зробити?

Цього разу в його голосі не роздратування, а погроза.

Починаю переставляти посуд на тумбу біля плити. Обідній стіл у нас великий, овальний, із натурального дуба. Робили на замовлення. За ним легко влаштується дванадцять осіб, але в нас не буває гостей.

Так, якось так повелося. Назар одразу сказав, що наш дім — наша фортеця, тут не повинно бути чужих. Його батьки дотримуються тих самих правил. З ними ми завжди зустрічалися на нейтральній території. До моїх він приїхав лише раз, щоб познайомитись. А коли мама зачастила до нас у гості, ясно дав зрозуміти, що краще їй зняти номер у готелі й там ночувати.

Я не бачила в цьому приводу для суперечок. Тим паче що Назар завжди оплачував готель моїм батькам. І мама з першого дня була від нього в захваті.

А щодо подруг, то тут я взагалі вважала, що чоловік має рацію. Мені б, наприклад, не хотілося бачити в нашому сімейному гніздечку натовп його друзів.

Й ось зараз я як уперше усвідомила, що наша квартира й цей стіл надто великі для трьох людей…

Забагато тут порожнього, необжитого простору.

— Заснула чи що?

Окрик чоловіка повертає в реальність.

Назар раптом грубо відштовхує мене, хапає скатертину і просто зриває її зі столу разом із посудом.

Тарілки та срібне начиння з гуркотом падають на підлогу. Я стискаюся від дзвону посуду та чужого погляду чоловіка, який мене лякає.

— Я ж сказав, що поспішаю! — від його голосу мене пробирає тремтіння. — Що незрозумілого?

— Мамусю…

У дверях з’являється сонна Зайка.

— З матусею все добре, — Назар одразу ж змінюється в обличчі.

Іде до дочки з ніжною усмішкою, бере її на руки.

Зоя сонно тре очі.

— А що тут упало? — вона дивиться то на мене, то на посуд і скатертину, яка так і лежить купою на підлозі.

— Нічого, — Назар цілує дочку в щоку. — Мамуся зараз усе прибере. А Зайка поцілує татка, так?

Він виносить її з кухні. Зачиняє двері.

Опускаюсь на підлогу поряд із битим посудом. З мене ніби стрижень висмикнули. Всередині — порожнеча.

Шановні читачі!

Вітаю усіх з новим роком! Бажаю щастя та мирного неба над головою!