Читати книгу - "Все королівське військо"

Я ладен був затопити йому в обличчя. Затопити в це кляте довге породисте іржаво-червонясте старе обличчя з орлиним носом і зовсім не старими очима, а навпаки — твердими, ясними, в яких усе було на поверхні і погляд яких пік образою. А Хазяїн засміявся, і в мене засвербіли руки заліпити і в його кляту пику. Мені хотілося піти геть і залишити їх удвох у тій пропахлій сиром кімнаті, і хай вони западуться,— а самому йти та йти не знати куди. Але я не пішов і, мабуть, правильно зробив, бо людині ніколи не втекти від того, від чого їй найдужче хочеться втекти.

— Дурниці,— мовив Хазяїн і перестав сміятися.

Він підвівся з крісла, підійшов до столу, хлюпнув у склянку віскі й долив туди трохи води. Потім обернувся, ступив до мене і, посміхаючись у бік судді, подав мені склянку.

— Ось, Джеку,— сказав він.— На випий.

Не скажу, що я взяв склянку,— він тицьнув її мені в руку, і я тримав її, не пригублюючи, тим часом як Хазяїн дивився на суддю Ірвіна й говорив:

— Часом Джек наливає мені випити, часом я наливаю йому, а часом,— і він знову рушив до столу,— я сам собі наливаю…— Він налив у склянку віскі, додав води, а тоді скоса позирнув на суддю і хитрувато посміхнувся.— Навіть коли мене не пригощають,— сказав він. І вів далі:— На цьому світі, суддя, не дуже розживешся, якщо чекатимеш, поки тебе припросять. А я людина нетерпляча. Я дуже нетерпляча людина, суддя. Ось чому я й не джентльмен, суддя.

— Он як? — озвався суддя. Він стояв посеред кімнати й спостерігав згори цю виставу.

А я дивився на них, стоячи збоку біля стіни. Хай їм чорт, думав я, хай їм чорт обом. Хай їх обох чорти візьмуть з такою балачкою.

— Еге ж,— провадив Хазяїн,— а ви джентльмен, суддя, і ніколи не дозволяєте собі нетерпеливитись. Навіть коли хочете випити. Ось і зараз і взнаки не даєте, що вам кортить хильнути, хоч це й ваше питво, куплене на ваші гроші. Одначе ви вип’єте, суддя. Випийте, я вас прошу. Випийте зі мною, суддя.

Суддя Ірвін не відповів ані слова. Він дуже прямо стояв посеред кімнати.

— Та ну ж бо, випийте,— сказав Хазяїн, засміявся і знову сів у велике крісло, випроставши ноги на червоному килимі.

Суддя не налив собі. І не сів.

Хазяїн подивився на нього з крісла і спитав:

— Суддя, у вас тут випадково немає вечірньої газети?

Газета лежала на іншому кріслі, біля каміна, під комірцем та краваткою судді, а на спинці крісла висів його білий піджак. Я побачив, як суддя швидко позирнув туди й знову перевів погляд на Хазяїна.

— Є,— відказав він,— уявіть собі, є.

— Я сьогодні цілий день у роз’їздах, то й не встиг переглянути. Не заперечуєте, якщо я кину на неї оком?

— Аж ніяк,— сказав суддя Ірвін, і голос його знов проскреготів, наче терпуг по залізу.— Та, певно, я й сам можу вдовольнити вашу цікавість щодо одного предмета. В цій газеті опубліковано мою заяву на підтримку кандидатури Келлегена до сенату. Якщо це становить для вас інтерес.

— Оце я й хотів почути од вас самого, суддя. Хтось сказав мені про це, але ж ви знаєте — всіх чуток не переслухаєш, та й газетярі часом так перебільшать, що хоч вір, хоч не вір.

— В цьому разі нічого не перебільшено,— сказав суддя.

— Оце я й хотів почути од вас самого. З ваших власних золотих уст.

— Ну що ж, ви почули,— мовив суддя, стоячи посеред кімнати,— і тепер, коли ваша ласка…— Обличчя його знов набрало кольору телячої печінки.— І коли ви вже допили…

— Так-так, дякую, суддя,— відказав Хазяїн солодким, мов патока, голосом.— А втім, я, мабуть, хлюпну собі ще трохи.— І потягся до пляшки.

Він налив собі ще і сказав:

— Дякую.— А повернувшись до крісла з новою порцією, заговорив далі: — Атож, суддя, я почув, але я хотів би почути од вас іще дещо. Ви певні, що порадилися про це з богом у своїх молитвах? Га?

— Я вчинив це на власний розсуд,— відповів суддя.

— Одначе, якщо я правильно пригадую,— Хазяїн замислено крутив у руках склянку,— тоді в місті, коли ми з вами трохи погомоніли, ви начебто нічого не мали проти мого кандидата Мастерса.

— Я не взяв на себе ніяких зобов’язань,— різко мовив суддя.— І не зобов’язаний ні перед ким, крім власного сумління.

— Ви давно вже третесь у політиці, суддя,— сказав Хазяїн недбалим тоном,— і…— Він ковтнув із склянки.— І ваше сумління також.

— Це ж як, пробачте? — спалахнув суддя.

— Ет, пусте,— мовив Хазяїн і всміхнувся.— А що ви маєте проти Мастерса?

— Я дізнався про деякі подробиці його кар’єри.

— Хтось розкопав для вас якийсь бруд, еге?

— Можете назвати це й так,— відповів суддя.

— Цікава річ бруд,— сказав Хазяїн.— Як подумати, то вся наша зелена планета — суцільний бруд, окрім хіба тих місць, що під водою, та й там теж бруд. І трава росте із бруду. І діамант — це не що інше, як грудка бруду, колись розпечена до неймовірності. А наш усемогутній господь узяв жменю бруду, дмухнув на нього й створив і вас, і мене, і Джорджа Вашінгтона, і весь рід людський, наділений розумом і уявою. Все залежить від того, що з бруду зробити. Ви згодні?

— Це не змінює того факту,— промовив суддя з височини свого зросту, з-над простору, освітленого настільною лампою,— що Мастерс не справляє на мене враження людини, яка виправдає довіру.

— Доведеться виправдати,— сказав Хазяїн,— а ні, то я йому швидко в’язи скручу!

— Отож-бо й є. Мастерс виправдуватиме вашу довіру.

— Та звісно,— визнав Хазяїн, підвівши освітлене лампою обличчя, і скрушно, безпорадно похитав головою.— Мастерс виправдуватиме мою довіру. Нічого з цим не вдієш. Ну, а Келлеген — еге ж, візьмімо Келлегена,— він, як мені здається, виправдував би вашу довіру, і «Альта-Електро», і ще хтозна-чию. Але в чому різниця? Га?

— Ну…

— К бісу «ну»! — Хазяїн рвучко випростався в кріслі, наче підкинутий вибухом ізсередини, як тоді, коли хапав у повітрі муху