Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Ви що так оглядаєтесь? — звернувся до мене старший лейтенант. — Може, вже тут бували?

— Ні, не бував, не доводилося.

Тим часом підійшли до вахти, нас зустрів старшина.

— Скільки, — питає, — п’ять в’язнів? Заходьте!

Через внутрішні двері пропустив нас по одному вузьким коридорчиком у середину зони і зачинив двері шворнем. Це не був перехід з волі в неволю. Це був перехід з камери — в зону. З вужчого простору — в ширший. Досі були вузькі стіни камери і за спиною — постійні кроки наглядача, а тут не було стін і позаду не ходив наглядач, не вимагав тримати руки за спиною. Було цікаве відчуття — ми немов зірвалися з прив’язі! Свобода!

Неподалік виходу з вахти на територію зони стояла група в’язнів різних національностей, либонь, осіб з двадцять. Кожен з них прагнув зустріти свого краянина. Попереду групи стояв Степан Вірун. Він підняв руку й загукав:

— Наші! Левко Лук’яненко! Вітаю! — і рушив назустріч.

— Нас, українців, тут двоє! — вигукнув я.

— Просимо до нашого земляцтва! — почулося з гурту.

— Не підходьте! Зараз обшукаємо у штабі і випустимо їх до вас, — наказав старший лейтенант Вірунові.

— Та я допоміг би йому валізку нести, — протягнув той.

— Донесе сам. Тут недалеко. Як всю дорогу носив, то й тут не підірветься, — відказав старший лейтенант.

Під ногами був трап (дощата кладка завширшки з метр), який пролягає від вахти до самого штабу.

Дорогою від вахти до штабу табірної адміністрації нове оточення засипало нас запитаннями. Наглядачі не забороняли говорити — тут це вже не мало сенсу.

Ввели до штабу:

— Що у вас є забороненого? — запитує старший лейтенант.

— У мене, — кажу йому, — є 20 карбованців. Прошу взяти і покласти на мій рахунок (У вагоні я добув гроші з далекої схованки і сховав у рукав, звідки тепер і витягнув). Черговий оформив добровільну передачу грошей до адміністрації (а коли б самі знайшли, то конфіскували б). Трус тривав не вельми довго.

Мене призначили у п’ятий загін, наказали взяти собі матраца і влаштовуватися в бараці.

— Ідіть, — каже старший лейтенант, — тут багато українців і вони вам усе розкажуть і допоможуть.

Я взяв свої речі і вийшов зі штабу. Із юрби вихопився радісний Степан Вірун і почав мене знайомити з людьми, називаючи імена й прізвища та термін ув’язнення.

Поки ми знайомилися, зі штабу вийшов Павло Струс. Я представив його українському гуртові.

— Ми щойно закінчили обід, — звернувся хтось до нас. — Ходімо до їдальні, кухар дасть вам пообідати.

Ми погодилися і всі разом попростували до їдальні. Голод — не тітка! Назустріч вийшов кухар у білому халаті з двома повними мисками вермішелевого супу. Привітався по-українському, побажав смачного і поцікавився, з яких ми областей. Ми відповідали, колотячи ложками в мисках ніщимний суп, для голодного — смачний одначе. Із задоволенням його з’їли, слухаючи розповіді про концтабір, який усі звали сьомою зоною. Потім Вірун повів до загону мого призначення. Дорогою раз по раз зустрічали в’язнів, зупинялися і знайомилися. У бараці знайшли старшого (шниря — у господарчій секції) і спитали, де є підходяще місце. Він показав на вільне місце на другому ярусі залізного двоповерхового ліжка попри стіну. Пішли на склад, і там українець із поліцаїв допоміг набити напірника свіжими вузенькими стружками. Вийшов не матрац, а круглий довгий мішок.

— Як же я буду спати на цій круглій колоді? — дивуюся.

— Нічого страшного, — відповів він. — Стружки дуже швидко вляжуться і матрац стане плаский. Якщо ж напхати наполовину, то скоро відчуєте залізні пластини під ребрами.

Хтось із в’язнів допоміг мені дотягти те опудало до барака.

— У вас начальником загону, — пояснює мені Вірун, — капітан Головін. Трохи зануда, але загалом не зла людина. У зоні — понад 1800 в’язнів, близько трьохсот не працює. Головін умовлятиме відразу стати до праці. Не погоджуйся. Кажи, що після конопляної пошти потрібно відпочити. Коли наполягатиме, то скажи, що шукатимеш роботу. А потім шукатимеш місяць-два. Бажано, щоб ти не працював, бо тут вельми багато цікавих людей — і наших, і з Прибалтики, і з Кавказу. З ними необхідні тривалі й ґрунтовні розмови, а якщо запряжуть, то часу не буде.

Виявилося, що спільників у моїй справі тут лише нас двоє з Віруном. Луцьківа зі Львова ще не вивезли, Боровницький десь у дорозі, а інших розкидали по різних зонах.

Ми ходили територією зони, Вірун знайомив мене з розташуванням її об’єктів та з мешканцями ГУЛАГу.

Весь концтабір поділений на житлову й робочу зони. Робоча зона значно більша за житлову. Розташовані вони у вигляді квадратів, зсунутих на третину ширини один від одного. Загальна довжина зони — десь біля одного кілометра, ширина — метрів чотириста. Це ціле містечко! У житловій зоні десь 10 бараків, штаб адміністрації, оперативна частина, лікарня, пекарня, кухня, їдальня, бібліотека, школа, нарядна (невеличкий квадратний барак, де видавали наряди на роботу і вели їхній облік), лазня, дровітня, магазин, ларьок і стадіон. У робочій зоні великий деревообробний завод, своя електростанція, сушарня, ливарний цех, тартак, теплова система, склади і залізнична колія, якою завозили до робочої зони вугілля, ліс та іншу сировину й вивозили готову продукцію: шафи і столи різних розмірів і конструкцій, табуретки, ящики (футляри) для телевізорів та годинників. У відгородженій частині виробничої зони під суворим наглядом в’язні вирощували капусту і цибулю, огірки, кріп і навіть помідори для тих же наглядачів та їхніх сімей.

Блукаючи житловою зоною, зустрічали Вірунових знайомих. Знайомилися і, пройшовши трохи разом, вони, попри моє запрошення до гурту, прощалися.

— Степане, чого вони не хочуть ходити з нами разом?

— Вони розуміють, що ми, як однодільці, маємо до розмови щось таке, що має залишитися між нами, тож не хочуть бути нав’язливими. А окрім того, людей залякують, і не кожен відважиться відкрито спілкуватися з непокірними.

— Степане, я думаю, що для обговорення причин нашого арешту, слідства та всіх подробиць у нас ще буде час поговорити, а поки що розповідай про концтабір.