Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Познайомились. Хлопців звали Іван Струтинський та Мирон Площак. Вони охоче зголосилися пройтися з нами табором, знайомлячи мене з місцем, де доведеться жити. Раділи поповненню концтабору новими українцями. Хоч як не парадоксально це звучить! Засипали мене питаннями й самі охоче ділилися своїми спогадами. Увійшли до заборонної зони, відтак — пройшлися вздовж трапа, що біля загорожі з колючого дроту. Показували конструкцію заборонної зони, сторожові вежі, солдатів зі зброєю, розповідали про систему їхнього спостереження за в’язнями та сигналізацію, про порядок чергування й право стріляти у того, хто надумає перетнути першу внутрішню загорожу з колючого дроту.

Після вечері навколо мене й Віруна зібрався чималий гурт українців, підійшли один литовець і один естонець. Запитували про високу політику Союзу, міжнародне становище СРСР, про Микиту Хрущова. Всім цікаво, чого відлига була коротка: Хрущова примусили згортати її і повертатися до попередніх жорстких методів керівництва чи він сам це зробив з власної ініціятиви? Якщо сам, то який основний мотив: переконання, що комуністичну систему можна утримати лише диктатурою чи бажання якнайменше обмежувати свою особисту владу, особисте свавілля? Усі хотіли висловитися з цього приводу, але найбільше цікавила моя думка — і як новачка, і, власне, як людини освіченої.

Жвава дискусія точилася, доки не бамкнув дзвін балона — це була команда до сну.

У збудженому настрої я попрямував до свого бараку. Заліз на своє горішнє ліжко і спробував умоститися на необжитому матраці. Стружки не хотіли влягатися, і мішок ніяк не перетворювався в плаский матрац. Я вмостився на ньому, як на колоді, з єдиною думкою, якби ж у сні не перевертатися, щоб не гепнутися додолу. Вимкнули світло і — ох, після десяти місяців сну при світлі електричних лампочок, нарешті, така приємна нічна темнота! І я заснув.

Проснувся за півгодини до побудки на тому ж боці, на який ліг. Слава Богу, не впав! Розплющив очі — в бараці й на дворі темно. Повернувся горілиць, підклав руку під голову й почав пригадувати обличчя вчорашніх співрозмовників. Хто вони, ці люди? Вони з підпілля. Де були і що робили?

Десь знадвору обізвався гучномовець: шнир ввімкнув світло. Люди заворушилися. Хотів було зриватися з ліжка, проте навколо ніхто не квапився. Хтось поволі вставав, хтось, лежачи обзивався до сусіда, хтось, повернувшись на другий бік, натягував ковдру на голову — досипав.

— Вставайте, — негучно крикнув шнир.

— Встаємо, — відповів мій сусіда, навіть не рухнувшись.

Старший чоловік, який спав на нижньому ліжкові піді мною, встав і пішов умиватися. Я всівся на своєму злощасному матраці й заходився кулаком вирівнювати клубки дерев’яних стружок.

— Доброго ранку, пане Левку! Ну, як вам спалося в першу ніч? — привітався Кічак.

— Дякую! Добре.

— Що снилося?

— Нічого. Мені загалом вельми рідко щось сниться. А як ви спите?

— Також добре, — відповів Кічак. — Ходімте до туалету і вмивальника, бо згодом там буде велика черга.

— Ходімте.

У бараці, як розповів мені Кічак, люди різні: тут і наші націоналісти, і повстанці з Прибалтики, і власівці, і українські й російські поліцаї. Поліцаї практично всі — стукачі. Щоправда, із українських поліцаїв активних зовсім мало. Їх просто в час слідства примусили дати підписку на співпрацю з КДБ. Щоб уникнути смерти, вони погодилися на співпрацю, а вже в таборах, коли загроза смерти минула, вони зазвичай до своїх агентурних обов’язків ставляться абияк. І все ж краще їх уникати. Російські поліцаї активніші. Хоча самі зрадили “Великую Россию”, проте в концтаборах запалали любов’ю до цієї Росії і тепер намагаються боротися проти українського націоналізму. Патріотизм цей більше показний, насправді ж вони прислуговуються не стільки з ненависти до нас, скільки за чай, каву чи додатковий пакунок від кума. Однак вони небезпечні.

— Усі ці стукачі, — каже Кічак, — будуть підходити до вас, щоб винюхати щось про людей, про ваш настрій і наміри й донести кадебістові. Майте це на увазі й уникайте їх. Ви знаєте, хто спить під вами?

— Ні, не знаю.

— Це — москаль Михайлов з Криму. На словах критикує владу й комуністів, а насправді — підлий стукач. Це він у робочій зоні побачив у Юрка Шухевича ніж і заклав. Підстеріг, падлюка, як той його ховав і доповів. Юрка схопили і запроторили на три роки до Володимирського централу.

— Ігоре, львівські чекісти вже все про мене знають. Їхні відомості є і в Києві, і в Москві, яке має значення, що на мене донесе якийсь там Михайлов?

— Має. В’язнів, що сидять тихо, не вельми чіпають; а тих, що не відмовилися від боротьби, дуже пресують. І річ навіть не в тому, що пресуватимуть. А в тім, що за посиленого слідкування важко приховувати потрібні зустрічі. А коли думати про серйозну боротьбу, то не обійтися й без таємних зустрічей.

Тим часом ми підійшли до умивальника. Підтримувати цю розмову далі не годилося, і ми змовкли. Почекали, заки підійде черга, вмилися і повернулися до барака. Я поклав своє туалетне причандалля до тумбочки й підійшов до Кічака, який уже взявся, було, за якусь іноземну газету.

— Що це за газета? — допитуюсь.

— Польська, — каже.

— А що, дозволяють одержувати іноземні газети?

З 1958 року дозволили були передплачувати газети і журнали соціялістичних країн. Потім почали обмежувати, а тепер дозволяють передплачувати польські газети — полякам, чеські — чехам.

— А в зоні є поляки й чехи?

— Поляків є кілька. Один — офіцер АКА (Армії Крайової), а ще кілька — громадяни Польщі з Дрогобича. Чехів справжніх у зоні нема, є громадяни Чехословаччини. Це наш Володимир Горбовий. Він знає чеську мову й передплачує чеську газету.

— Пане Ігоре, ви вмієте читати по-польськи?

— Так.

— І по-чеськи?

— Ну, з чеською трохи гірше, проте розбираюся.

— А чого ж цих поляків і Гербового як іноземців не випустила комісія 1956 року?

— Тих, хто служив німцям, повипускали. А ці поляки належали до антикомуністичних формацій. Червона Польща таких також тримає в тюрмах, тож не вимагає їхньої передачі. А Гербовий — українець, Чехословаччина не наполягає на його звільненні, то й не випускають.

— А які польські газети ви читаєте?

— Офіцер АК (його прізвище Познаньчик) дає мені “Kurjer Krakowsky”, а другий, Янушевський — “Zyce Literacike”. Хоча,