Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Чуття спільноти донбаських робітників схоже на те чуття, про яке писав Марк Стейнберг, характеризуючи друкарів у Москві та Санкт-Петербурзі[277]. Однак, на відміну від друкарів, про яких розповідає Стейнберґ, донбаські робітники, і передусім шахтарі, майже не претендували на універсальність своєї боротьби за свободу, гідність і духовний устрій. Вони ніяк не пов’язували свої вузькі, егоїстичні вимоги зі всесвітнім визволенням робітників і всього людства. Це не було свідченням їхньої «відсталості». Як довів Ісая Берлін, претензія на всесвітнє визволення була небезпечним елементом «раціональних» міркувань[278], і для донбаських робітників не було історичної необхідності набувати марксистського, класового світогляду. Стейнберг стверджує, що «відкриття себе» було важливим етапом у розвитку свідомості російських друкарів. Проте донбаським шахтарям не треба було відкривати «себе»: козацький міф, підкріплений відкритим простором степу і темним, неопанованим підземним світом, вже сам собою забезпечував їм спільноту. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб захистити свій простір, ніж у тому, щоб визволити його. Їхня боротьба була скоріше захистом, а не атакою. Їхнє чуття спільноти було близьким до властивого селянам бачення своєї спільноти — миру[279]. Проте на відміну від миру, який відкидав чужих, відкритий степ, як і американський Захід та Сибір, не був закритим: степ не відкидав тих, хто шукав тут свободу[280].

Вияв гніву селян у Донбасі в 1905–1906 рр. набув такого самого розмаху, як і гнів робітників: підпали, руйнування і плюндрування поміщицьких маєтків, озброєні напади на представників влади[281]. 1905 р. Фенін подумав, що йому поталанило, що він — інженер, коли почув, як українська селянка кричала робітникам: «Та хіба ж я за панів, та я любому пану глотку перерву!»[282]

Однак національні почуття донбаських селян (більшість яких були україномовними) були не виражені, і то не тільки через політичні утиски та організаційні проблеми, а й через «нереалістичні заяви інтеліґенції, що часто не відповідали інтересам селян, хоча вони були адресовані саме їм»[283]. Українським селянам на сході не потрібен був український націоналізм, щоб висловити властиві їм потреби. Вони мали свою власну культурну та ідеологічну спадщину, козацьке минуле, яке допомогло їм сформулювати їхні мрії і вимоги. Ця тенденція виявилася під час громадянської війни з 1918 по 1920–1921 рр. Після революції 1905–1906 рр. відкрите насильство в селах загалом припинилося, натомість в усіх європейських губерніях імперії селяни врешті висловили «свою відверту ворожість і несприйняття влади у формі поширеного спонтанного «хуліганства» (яке поставало в різних подобах: від прилюдних скандалів і сварок до «нападу й побиття, зґвалтування, підпалів і вбивств»)[284].

Насильство довго було в степу способом життя. Після 1905 р. насильство набуло значно ясніше вираженого політичного характеру, ніж раніше. Робітники частіше сварилися з управителями, обзиваючи їх і погрожуючи їм. Тому вважали, що службовцям шахти небезпечно (а отже, й неможливо) ходити по території копальні без револьвера в кишені й батога в руці[285]. Політичні мітинґи іноді закінчувалися тим, що поліція і війська стріляли в робітників[286]. 1907 р. в Луганську троє соціал-демократів убили начальника поліції заводу Гартмана Григор’єва, відомого своєю грубою жорстокістю, коли він гуляв по міському парку[287]. Подекуди «в охоронців старого порядку» кидали бомби, стріляли з рушниць[288]. До кінця 1906 р. шахта № 21 Вознесенської компанії залишалася неприступною для поліції та драґунів: на кожному перехресті їх чекали робітники з бомбами[289]. Чорносотенці влаштовували заворушення на вулицях і в громадських місцях. Робітників били і батожили, на їхні житла нападали. Натомість у різних місцях Донбасу час від часу знаходили тіла вбитих поліцаїв і козаків[290]. Коли соціал-демократична партія заборонила тероризм проти окремих осіб, терористи перейшли в партію есерів і в анархістські групи[291].

Степ забезпечував певну свободу в Донбасі. Наприклад, політичні збори робітників часто відбувалися вночі не таємно, а у відкритому степу, тому що поліція і козаки, боячись бомбових атак із несподіваних місць, не наважувалися наблизитися до них[292]. Те, що шахти, розкидані по всьому степу, були ізольовані одна від одної, також допомогло робітничому населенню уникнути гноблення і експлуатації: шахтарі переходили з шахти на шахту і ховалися там. (Висока плинність кадрів була почасти виявом цієї географічної особливості). До того ж сама специфіка праці в шахтах обмежувала контроль із боку керівництва: за підземними роботами було важко наглядати. Інакше кажучи, якщо не були можливими чи бажаними ані покора, ані повстання, ані втеча[293], залишалася четверта можливість, чи вибір: щоденні форми опору вже чекали напоготові[294].

Політичне насильство нижчих класів Донбасу було відображенням соціально-політичного розколу, який розділив донбаське суспільство. Саме в Донбасі, можливо, більше, ніж деінде (через його зв’язки з козацтвом), привид пугачовського бунту і народних повстань переслідував «поважне товариство». Олександр Фенін, який у грудні 1905 р. бачив у Дебальцевому озброєних робітників, згадував «масу людей, озброєних щонайфантастичніше — саморобні списи, мисливські рушниці, навіть коси надавали юрбі вигляду якогось пугачовського збіговиська»[295]. Войовничість шахтарів нагадала міському голові Луганська пугачовщину[296]. В народній уяві козаки як політична сила й далі уособлювали насильницьку міць держави, але тут, як і в інших місцях, деякі козацькі полки приєднались до бунту, що був свідченням опору військовій мобілізації і виявом незадоволення жалюгідним станом своїх господарств[297]. Повстання було не суто економічним, а політичним: деякі козаки згадали «той давній козацький дух свободи, який витворили козаки, який жив у них і який упродовж сторіч наша російська самодержавна бюрократична влада душила в козаках»[298]. Цей заколот був провісником відмови козаків підтримати царя в лютому 1917 р. Багато збіднілих козаків і відставних солдатів не мали іншого вибору, окрім як працювати на шахтах[299]. Хоча робітники і революціонери боялися їхньої присутності, перехід людей із військового стану в категорію промислової робочої сили означав, що старий порядок руйнується під тиском економічного розвитку. Як і скрізь, «поважне товариство» в Донбасі було налякане привидом пугачовщини. Те, що вони бачили в реальності — зневагу до індивіда і до власності, — суперечило їхнім ліберальним переконанням[300].

Провал 1912 р. закону