Читати книгу - "Холодна атмосфера, Агне Ашкелянець"

Белана поважала свій похилий вік. Вона чітко відчувала, що можливості організму були вже не тими, що раніше, її тіло ставало все тендітнішим. Лише голова залишалась ясною: з висоти похилого віку дивилась Белана на своє життя, знаходячи в ньому спокій та впевненість. І все-таки вона не зовсім чітко розуміла, що таке старість. Там, у місті, де вони з чоловіком крутились в медичних колах й спостерігались в найкращих спеціалістів, все видавалось зовсім іншим. Всі делікатно ставились до проблем одне одного, читали провідні медичні джерела, вибірково ставились до препаратів, визнавали роль фізичної активності, стрес-менеджменту, соціальних зв’язків і правильного харчування. Тут же Белана вперше помітила, що середовище може бути недружелюбним до похилого віку. Діти та лікарі можуть байдуже ставитись до проблем стареньких, списувати все на капризи й старечий маразм, хтось навіть готовий лякати небезпечними захворюваннями й продавати сумнівні препарати. Фармацевтичні гіганти дозволяють собі встановлювати ціни, несумісні з доходом самотніх стареньких. Родичі бажають отримати контроль над фінансами й рішеннями літньої людини, холоднокровно присвоюють його майно. Насамкінець, ця ненависна фраза — «ваш вік». «Ні, — думала Белана, — це не «ваш» вік, це НАШ вік, тому що всі, навіть Спіцина й грубий провізор, всі ми рано чи пізно дійдемо до цієї відмітки».

Можливо, подібні «атрибути» старості оточували її навіть в Синерозі, та вона їх зовсім не помічала, поки поряд із нею був Павло. Разом насолоджувались молодістю, разом були в зрілому віці, разом постаріли — а потім раптом його не стало. З його смертю ніби розірвався невидимий кокон, який їх огортав, захищав від мінливості світу.

Белана вже приготувалась глибоко зануритись у свої роздуми й переживання, як неочікувано на одному з поворотів буквально влетіла в перехожого. З його рук випала книга, затріщали чотки — Белана побачила перед собою отця Пія. Ще ніколи раніше вона не помічала священника злим: обличчя червоне, темні очі так і кидали блискавки, щелепа стиснута настільки, що було добре видно, як тремтіли його вилиці.

— Ох, прийміть мої вибачення! — Белана поспішила підняти книгу. — Це все моя вина, я сходила в місцеву амбулаторію, отримала масу вражень — і задумалась. Буду наступного разу уважнішою. Та чи все з вами добре? Мені здається, чи щось трапилось?

Отець Пій не опирався.

— Трапилось те, що ми живемо в світі, повному байдужості до ближнього, от що трапилось. Зациклені на матеріальному, на тілесних задоволеннях, ми не бачимо, що відбувається з іншими людьми, проходимо повз нужденного. Втім, так було завжди, якщо вірити джерелам. Йду ось до вашого друга, до Юри Кефірчика.

— А що там? З ним щось трапилось?

— Із його братом Леонтієм. Ви його, напевне, не знаєте, він живе в іншому кінці села. Якщо хочете, можете піти зі мною, дорогою розповім, що мене схвилювало. Злюсь я у відповідь на різну несправедливість, такий мій гріх. Молюсь про мудрість, але здобути її важко.

Белана не хотіла залишати друга самотнього й вирішила скласти йому компанію.

— Леонтій — старший у сім’ї Кефірчиків; так і не одружився, як і Юра. Живе багато років окремо з собачкою, Чакі, шістнадцять років уже псу! Рідко виходить кудись з двору, здебільшого в магазин і назад — це я про Леонтія. Уже два роки як парафіяни розповідають про нього дивовижні речі. Кажуть, п’є сильно й ледь на ногах тримається, пес скавулить постійно й ходить побитий, паркани людям споганив. Думаю, не може бути, щоб Леонтій бив Чакі, він ж так його любить! Раніше на службу завжди ходив, кожної неділі, а Чакі був прив’язаний біля входу до церкви й слухняно чекав. Під час холодів кілька разів залишався в мене в плебанії — спокійний, вихований пес. Потім Леонтій в лікарню потрапив: інсульт. Довго пролежав там, але вибрався. З тих пір дивитись страшно, що сталось з людиною! У церкві я його рідко бачу, здебільшого тільки на свята його приводить Юра. Погано одягнений, ходить важко й тільки з тростиною, але розмовляє, багато не пам’ятає. Та завжди говорить про Чакі, інколи навіть сам з ним гуляє, хоч більшою мірою ним займається Юра. І ось тобі — мерзенні чутки, хтось навіть розповідав, ніби Леонтій кидався на собаку з камінням. Я думав, мало що люди говорять. А сьогодні був на сповіді недалеко від його дому, бачу — Чакі бігає, всі боки в крові, в якихось ранах й укусах, сам Леонтій у дворі лежить. Впав, а встати не може! Я пішов на допомогу, підіймаю його, а він сухий, як скелет! Заніс його додому — ви би бачили, в якому стані дім! Я навіть не буду це описувати, але думаю, ви можете уявити. Всюди бруд, речі розкидані, відходи життєдіяльності і пса, і господаря. Обидва голодні: ні крихти не знайшов, навіть черствого хліба чи крупи. Узяв в плебанії їжі, скільки міг віднести, води, чаю; нагодував. Сусідам говорю: що ж це ви, не бачите, що тут відбувається? Не можете за людиною пригледіти? Ви ж живете на одній землі! А вони мені відповідають, мовляв, це не наш клопіт, он Юра Кефірчик за ним доглядає, йому й виговорюйте.

Белана й отець Пій підійшли до невеликого яскраво-жовтого будиночка, в якому мешкав молодший Кефірчик. Він тут же вийшов на ганок в пошарпаній сорочці й коричневих лляних штанях. Подальше Белана пам’ятала неясно, лише в один момент виявила Юру Кефірчика ридаючим біля ніг отця Пія, що кричав на пів вулиці. Через паркан перестрибнув і вже біг до них наляканий Юра Осоцький, а сама вона стояла недалеко з тремтячими від хвилювання руками.

— Він ніколи мене не любив! — схлипував Юра Кефірчик, руки його обхопили одну з ніг отця Пія. — Коли мама померла й батько запив, він мене не любив! Все відганяв від себе і називав бридким! І ти мене теж ніколи не любив! — неочікувано тикнув пальцем в сторону Юри Осоцького.

— Я… е-е… — протягнув Юра. — Я і не повинен тебе любити.

— Ти варишся в дитячих обідах, Юро, — нагадав отець Пій Кефірчику, — між іншим, в тебе вже сивина на скронях. Невже в твоєму житті не було нічого світлого й радісного, що переважило б твої дитячі страждання? Люди не завжди вчиняють з нами так, як ми хочемо, та ми не повинні зупинятись на цьому. Ми маємо вчитись з Божою допомогою переростати свої обіди й рухатись далі. Можливо, Леонтій не ставився до тебе так, як належить старшому братові, але він зараз у більшій біді й потребує твоєї допомоги. Ти можеш своїм прикладом показати йому зразок чистої братської любові.