Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 75
Перейти на сторінку:
співдружники зазнали, здригаючись у пристрасті…

Петроній: Ось сонце хмари світанкові забарвило в пурпур, ось друзі мої прокидаються, вільно ранковим повітрям дихають, обнеси ж їх келихом, потіш кожного танцями, а не безглуздою балаканиною. Не для того я платив за тебе повновагим золотом, аби ти удавала тут старого сенатора.

Азія: Той, хто життя людське перервати здатний граючи, сам врешті-решт обертається нечистю.

Петроній: Вгамуйся, дурепо, твій сумовитий вигляд здатний сквасити молоко на ринку й перетворити вино на кислючий оцет. Коли б були жінки взагалі безмозкі й не володіли даною Богом мовою, ми жили б у радощах і гармонії!

Силія, подруга Петронія: Даремно ти своїм хизуєшся розумом, що користі в ньому для вигнанця бідолашного? Коли б у цьому світі саме жінки панували, тебе би, мій друже, скорботна доля не страшила.

Петроній: Не тіш себе, жіноче правління увесь світ би довело до шалу.

Азія: У чому це рукави твої забруднені, не бачу в світанкових сутінках – чи то чорне, чи то червоне…

Петроній: Скоріше, червоне. Не тривожся, це відіпрати можна, поки не висохло.

* * *

– А що сталося з товаришем по службі? Тим, який доніс?

– Він заступив місце Нахмансона, потім його теж звинуватили в саботажі й теж розстріляли. Хочете кави?

Вона, здавалося, втратила цікавість до розмови. Зістрибнула з козетки, промурмотівши: «сидіть, сидіть», – оскільки він з увічливості спробував підвестися теж. Вогні люстри розтікалися скляним ковпаком, який прикривав воскові квіти, двоїлися у вікні, гопцювали у шибці вітрини. Він не бачив світлин – лише суцільну сяючу площину. За стінкою щось дзенькотіло та гуділо. Напевно, у підсобці для персоналу стоїть кавова машина. Хоч щось справжнє, що використовується за призначенням.

До чого ж розкішна історія. Прекрасна, пишна, трагічна – і, скоріше за все, правдива. Просто знахідка, а не історія. Це вам не чорна вдова і не гінеколог-отруйник.

Повернулася, несучи на таці дві крихітні філіжанки. Теж музейні? Поставила тацю на підлогу, взяла філіжанку і влаштувалася з ногами на козетці. Гарна порцеляна, мейсенська. І добра кава. І дуже гаряча.

– Марті тоді саме виповнилося чотирнадцять. Як ви думаєте, що з нею зробили?

– Тягали на допити?

– Само собою. Але головне – викинули з особняка. Прийшли чужі люди, в чоботах, внесли якісь сундуки, чемодани… Вона тільки й встигла – заштовхати до клуночка з білизною мамину скриньку з коштовностями. І світлини. Щоб хоча б щось. Тому якщо ви думаєте, що є якісь архіви, листи… Вона була дуже практичною, думала про те, як вижити. Її прихистили родичі Нахмансона, вони були медики. Влаштували до медучилища, лаборантом. Коли прийшли німці, училище евакуювали, і її разом із рештою. В евакуації, у Середній Азії, вона міняла каблучки та браслети на їжу. Нахмансони не встигли поїхати та загинули. Всі. А Марта вижила. І повернулася.

– З музеєм – це була її ідея?

Людський ланцюг без єдиної чоловічої ланки, немовби жіночі ланки в ній зроблені з гнучкої дамаської сталі, яка розтрощує будь-який інший матеріал.

– Так. Жила в якійсь комірчині, в комуналці. До медицини душа не лежала, та й… А треба було якось ставати на ноги. І вона влаштувалася на роботу…

– До оперного театру?

– Звідки ви знаєте?

– Просто здогадався.

– О, не співати, звісно, ні. В неї був розкішний голос, але – без протекції! Без диплома! Без школи! Ні, вона влаштувалася реквізитором, згодом стала костюмеркою. Вона, бельканто, обслуговувала цих бездарних прим! Але в неї був чудовий смак, і поступово її послугами стала користуватися вся верхівка. Вона обшивала дружин і доньок усіляких там секретарів. Ці, які при владі, тоді називалися секретарі. Смішно. І тодішній секретар міському… чи обкому, не пам’ятаю…

– Вона йому… віддалася? – чемно припустив він.

– Вони були в добрих стосунках, – суворо сказала Яніна, – в дуже добрих. І вона стала клопотати через нього щодо музею. Особняк до того часу перейшов у власність міста, якесь управління. Водоканал, чи що. І він підписав. У п’ятдесят восьмому, здається. Або п’ятдесят дев’ятому.

Він уявив собі чорнокосу жінку, дуже схожу на Яніну, фактично ту саму Яніну, тільки в крепдешиновій сукні та чорному піджаку з підплічниками.

– Ми, Валевські, не власники, ні. Лише спадкові хранителі. Вони все вивезли, ви знаєте? І радянський полковник, і німецький генерал, він квартирував тут під час війни… Севрська порцеляна, меблі, Галле, фамільне срібло, все… бабуся підбирала в комісіонках антураж.

– Ну, звісно, вона ж реквізитор. А портрет нагорі?

– О, портрет вона знайшла на горищі. Без рами, вирваний із м’ясом, просто з м’ясом. Раму вивезли, а його залишили, уявляєте? А на «бехштейна» натрапила в комісіонці. Це точно наш «бехштейн», там подряпина на кришці, вона сама її продряпала, коли була маленька, жіночий профіль. А більше нічого знайти не вдалося, решта лише декорації, розумієте?

– Розумію. А… ваша мама?

Вона багато говорила про бабусю і майже нічого про матір. Може, даремно спитав?

– Вона продовжила оперну традицію, – спокійно сказала Яніна. – Сюди приїздив співати італійський тенор, у них трапився роман, і вона до нього поїхала. У вісімдесят другому. Тепер викладає вокал у Турині. Я її погано пам’ятаю, мене бабуся Марта виховувала.

Цікаво, цей тенор живий іще? Самиця богомола відгризає партнеру голову під час спарювання.

І як вона не боїться тут жити – сама? Молода, вродлива. Чи про жінок Валевських йде лиха слава?

Вона поставила порожню філіжанку на підлогу, мимо таці, й подивилася на нього знизу вгору. Він подумав, що це натяк. Філіжанка розпливчасто відбивалася у глибині паркету, немов айсберг, що пливе темним морем. Крихітний такий айсберг.

– Мені, мабуть, час іти. Тільки… ще одне питання. Там, на світлині… Хто там ще є, не знаєте?

Валевська в ролі Аїди. Валевська в ролі Кармен. Валевська з оберемком квітів після прем’єри. Валевська в хутрянці. Групова світлина, яку Валевська вшанувала своєю присутністю, була одна-єдина, та, з Ковачем. Він насилу відвів погляд від юного сяючого обличчя. Під карткою на зеленому сукні жовтів папірець із підписом.

«Двадцять другий рік. Біля театрального під’їзду. Зліва направо – Л. Ковач, композитор, А. Нахмансон, М. Валевська-Нахмансон, невстановлені особи».

– Точно невстановлені?

Вона покусала губу.

– Он той, бачите, із військовою поставою? Це Костжевський. Коли готували цю експозицію, його, ну, не рекомендувалося згадувати. Але це точно Костжевський. Я все ніяк… ніяк не дійдуть руки поміняти табличку.

– А це хто?

– Не знаю.

– Не Ніна Корш?

Інших жінок на світлині не було. Тріумфуюча, яскрава Валевська в оточенні вродливих, сильних чоловіків, і зовсім скраєчку хтось, у недоладному капелюшку дзвоном,

1 ... 18 19 20 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"