Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

Хутір його більше не цікавить: він йому більш не потрібний. Він радий, що зміг утекти від «мерзости мелкопоместного хозяйства в глухой степи». Тепер він чекає тільки Левка Жемчужнікова, щоб кинути назавсігди свій хутір і рушити в дальшу мандрівку.

— Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже й знай, що я вже за Дніпром. Левка ще нема. Я вже впоравсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; прядиво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Якима. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай служить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи такожде. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща [кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пестилась до мене з курнявканням. Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жемчужніков, і ми завтра рано їдемо в його фурґоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].

Деякі подробиці про своє перебування в Зарозі переказував Куліш згодом у пізнішому своєму листі до П. О. Плетньова.

— Був я на Україні, — розповідає Куліш за свої літні мандрівки, — спочив трохи після тяжких своїх праць, посвіжішав в садах українських, надихався «утренней прохладой и вешним запахом лугов», про що міські мешканці мають поняття тільки з книжок та з мізерних німецьких галяв, стрижених і ледве чи не голених. Між іншим улаштував я всякі справи, побачився з своїми телятами, що зробились бичками, з жереб’ятами, що скидаються тепер на дорослих коней, з кішкою, яка була така шляхетна, що могла їсти тільки кісточки дичини, курчат та голубів, а тепер живе, ловлячи мишей та горобців. Уклав я в скрині свої книжки, від яких чекав надто багато добра в самоті від людей і з якими тепер не знаю, куди подітись. Відпустив я всіх своїх рабів та рабинь туди, звідкіля їх було переселено [з Мотронівки] на мій хутір. Лишив сторожем тільки одного сімейного блазня, давши йому такі пільги й вигоди, за які нечувано під сонцем.

Ліквідаційний лист! Над Зарогом-Баївщиною поставлено хреста. Епопею хуторянського життя й хуторянського господарювання скінчено. Господарство ліквідовано, кріпаків повернено до Мотронівки. Книжки забито в скрині.

Року 1856 був нарешті доведений до кінця той «хуторянський» епізод у Кулішевому житті, що почався року 1852 після розриву з некрасовським «Современником» з такими рожевими надіями й таким ідеологічним піднесенням. З спокійним серцем виїздив Куліш із свого хутора. У нього нема ані жалю, ані турбот.

Тепер він ладен остаточно визнати, що віддатись «дрібним піклуванням сільського життя» абож заритись в «канцелярських паперах» це для нього значило б засудити себе на смерть: «поховати себе». Ні урядова служба, ні хутірське господарство — не його це призначення.

— Я, — каже він, — не міг винести ні того, ні того.

Так над цілою низкою довголітніх зусиль, змагань, праці, настирливости, надій і розчарувань Куліш нарешті пише велике «Ні».

Він прагне інших шляхів, певний, що інші чекають його можливості.

Дочекавшись у Баївщині Лева Жемчужнікова, Куліш із приятелем на конях Марії Василівни Симонової рушили до Черкас, щоб звідтіля завітати в Олександрівку до Грабовського. З Черкас, де вони зупинилися на деякий час, Куліш, скориставшись із нагоди, одіслав листа до дружини.

— Черкаси. 1856, вересня 7. Кохане серденько! Послано тобі листи з Пирятина та з Лубень, тобто з Зарога. З Черкас теж послано тобі вже листа. До Черкас дала нам коней М. В. [Симонова]. Ми виїхали після обід і тому захопили більшу половину ночі. На Дніпрових долинах при місяці стояв де-не-де білий туман, чайки злітали й скиглили над нами; в тумані щось гуркотіло. Місяць високо сяяв у небі. Ми досить потомились, йшовши пісками, щоб коням було легше. Проводир наш, Дорош з Чорнобаїв, розповів нам сумну історію свого життя. Йому 24 роки. Одружився він з розпорядження економії. Накинули жінку. З п’ятьох дітей лишилося в нього одне, а тих пани задавили, тобто не дали змоги вигодувати. Хилюсь, куди хилять. Цілком забитий нуждою й горем чоловік. Єврей його протегував і умовив за 23 к. ср[іблом] в проводарі, але ми дали йому карбованця з чимсь. В Черкасах узяв подорожну до Кром, щоб потім уже не клопотатись. Жемчужніков теж узяв. Виморили нас безглуздими формальностями.

У Грабовського Куліш прожив із Жемчужніковим щось трохи менше тижня, а потім виїхав до Києва. Ще з Олександрівки Куліш писав 11 вересня до дружини:

— Пиши до мене тепер на ім’я В. В. Тарновського у Київ, бо я скоро там буду і загаюсь над книжками геть то. Треба дещо попрочитувать і пописать, бо за всі ції часи далебі й перо держать у руках одвик. Жить буду я в Тарновських та виглядать, чи не їхатиме який кур’єр, щоб причепиться фаетоном до його подорожньої та й махнуть у Москву. Діла я небагато тут зробив, а в здоров’ї поправивсь, і на душі стало спокійніш. Тепер тільки й клопоту в мене, щоб набрать у свої книжечки всякої всячини до великої праці, котору маю в Бога надію сполнить в чужих землях. Набрав книжок і в Грабовського; дещо і в Києві. Коли б тільки, Господи, душа була спокійна.

У Києві Куліш затримався день на 10–12 не так через наукові справи свої, як дожидаючи, поки йому з кролевецького ярмарку привезуть кожуха. З цим кожухом він дуже клопотався й не наважувався без нього рушити в дорогу.

28 вересня 1856 Куліш був уже в Москві, а за декілька днів і в Петербурзі, щоб цілком, з головою увійти в роботу:

— Ніколи, мовляв, борщу хлебнути, ніколи усмак заснути.

Канікули скінчились: труди — Петербурґові, спочинки — Україні.

6

Друга