Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

               «У цьому краю засніженому
                 Я прислухаюсь до тиші…»
                                                    (Сайто Мокіті)

Стукає в дерев’яні двері
Епоха полум’яних птахів
(Відчиніть!)
Епоха, що замість мантії
Огорне тебе мереживом снігу,
Перетворить притулок на капище
Твоїх уривчастих журавлиних снів,
Твої сірі очі – на свічада просвітлень, 
А твої пасма думок незачесаних
На завірюху спіральних галактик.
Срібна мотузка-змія – 
Це дорога, якою твої коні нестямні 
Женуть навіжено 
У царство чистих озер,
Де вітер пише крилами чайок
Сонети журби очерету. 
А ті, що лишились на березі
(Рибалки поранених слів)
Біліють самотніми постатями
Серед сухих чорнокорих дерев,
Які втомилась рубати
Щербата сокира варварів.
Ми рушаєм на Південь:
У країну квітучого лавру,
Що цвіте, коли сходить Сонце,
Де на скелях малюють човни,
Темну арфу ховають в печері,
Вірші декламують пошепки, 
А море вважають могилою
Мрій.