Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Він натягнув каптур і простягнув мені руку, допомагаючи сісти на коня. Я на мить завагалася. Дарклінґ стояв переді мною, темний вершник у чорній мантії, ховаючи в тіні свої риси. У моїй свідомості знову промайнув образ розітнутого чоловіка, і шлунок перевернувся.

Наче прочитавши мої думки, чоловік повторив:

— Я зробив те, що мусив, Аліно.

Я знала це. Він врятував мені життя. І хіба я мала ще якийсь вибір? Я взяла Дарклінґа за руку і дозволила допомогти мені влаштуватися в сідлі. Він сів позаду і пришпорив коня.

Коли ми виїхали з долини, я відчула, як мене накриває реальністю того, що сталося.

— Ти тремтиш, — зауважив чоловік.

— Я не звикла до людей, котрі намагаються мене вбити.

— Серйозно? Я цього вже навіть не помічаю.

Я обернулася, щоб подивитися на нього. Слід усмішки ще не зник із його обличчя, та я не була певна, що чоловік просто пожартував. Знову відвернувшись, я сказала:

— А ще я щойно бачила, як чоловіка розітнули навпіл, — намагалася додати голосу безтурботності, та не могла приховати того, що досі тремчу.

Дарклінґ узяв віжки в одну руку і стягнув рукавичку. Я заціпеніла, відчувши, як він занурив голу руку мені у волосся й поклав на потилицю. Мій подив змінився спокоєм, коли мене накрило хвилею вже знайомого відчуття сили та впевненості. Тримаючи одну руку в мене на голові, Дарклінґ пустив коня легким галопом. Я заплющила очі й намагалася ні про що не думати, і незабаром попри рух коня, попри всі жахи дня заснула тривожним сном.

Кілька наступних днів минули в імлі тривоги та виснаження. Ми трималися подалі від Ві, просуваючись манівцями й вузькими мисливськими стежками настільки швидко, наскільки дозволяла горбиста й подекуди зрадницька місцевість. Я вже геть не розуміла, де ми і як далеко заїхали.

Після першого дня ми з Дарклінґом трималися на віддалі одне від одного, проте я виявила, що завжди знаю, де саме він зараз серед колони вершників. Він не озивався до мене жодним словом, і з плином годин та днів я занепокоїлася, що якось образила його. (Утім, зважаючи на те, що ми лише кількома словами перекинулися, я точно не знала, як саме це мені вдалося.) Урешті-решт я помітила на собі погляд його холодних очей, вираз яких мені не вдавалося розшифрувати.

Я ніколи не була видатною вершницею, і темп, який узяв Дарк­лінґ, давався взнаки. Як я не совалася в сідлі, обов’язково боліла якась частина тіла. Я мовчки дивилася, як смикаються вуха мого коня, й намагалася не думати про жар у ногах і смикання в попереку. На п’яту ніч, коли ми зупинилися, щоб розкласти табір на закинутій фермі, мені від радості захотілося зістрибнути з коня. Але все тіло так заціпеніло, що довелося незграбно зіслизнути на землю. Я подякувала солдатові, котрий попіклувався про коня, й повільно почовгала вгору пагорбом, з якого долинало ледь чутне дзюркотіння струмка.

На березі я вклякла на тремких ногах і вмила обличчя та руки холодною водою. Повітря за останні кілька днів змінилося, і яскраво-блакитне осіннє небо затягнуло похмурими сірими хмарами. Схоже, солдати сподівалися, що нам вдасться дістатися до Ос Альти раніше, ніж налетить негода. І що тоді? Що зі мною станеться, коли ми опинимося в Маленькому Палаці? Що буде, якщо мені не вдасться те, чого вони від мене хочуть? Ідея засмучувати королів була не надто мудрою. Або Дарклінґів. Я сумнівалася, що мене просто поплескають по спині й відправлять назад у полк. Цікаво, чи Мал досі в Крібірску? Якщо його рани загоїлися, його вже могли відправити назад на протилежний бік Зморшки або вигадати якесь нове завдання. Я пригадала, як його обличчя зникало в натовпі в наметі у гришників. Мені навіть не випало нагоди попрощатися з ним.

У сутінках, що дедалі густішали, я витягнула руки, потягнула спину і спробувала відігнати похмурий настрій, який мною заволодів. «Так, мабуть, на краще», — переконувала я себе. Та й як я збиралася прощатися з Малом? «Дякую, що був моїм найкращим другом і робив моє життя стерпним. Ой, і вибач, що я вже давненько в тебе закохалася. Не забувай писати!»

— Із чого смієшся?

Я різко обернулася, вдивляючись у темряву. Здавалося, Дарк­лінґів голос ллється з тіні. Він підійшов до джерела й зігнувся, щоб хлюпнути холодною водою собі на обличчя й темне волосся.

— Ну то?.. — перепитав він, підводячи погляд на мене.

— Із себе, — зізналася я.

— То ти така кумедна?

— Я сміховинна.

Дарклінґ уважно розглядав мене в останніх променях сутінкового світла. З’явилося тривожне відчуття, наче мене вивчають. Здавалося, дорога не залишила на ньому жодного відбитку, крім дрібки пилюки на кефті. У мене аж шкіру защипало від сорому, коли я чітко усвідомила, що моя кефта порвана й завелика, волосся брудне, а на щоці хизується синець, залишений фієрданським найманцем. Невже він дивився на мене і шкодував про рішення потягти мене за собою в таку далечінь? Невже він думав, що припустився однієї з нечисленних помилок?

— Я не гриша, — бовкнула я.

— Докази свідчать про протилежне, — нітрохи не переймаючись, озвався Дарклінґ. — Чому ти така впевнена?

— Подивись на мене!

— Я дивлюся.

— Невже я тобі схожа на гришницю?

Гриші вродливі. У них немає прищуватої шкіри, тьмяного сірого волосся й кощавих рук.

Він похитав головою й підвівся.

— Ти нічого не розумієш, — кинув коротко й рушив угору пагорбом.

— А ти не збираєшся мені