Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Ми підійшли до кав’ярні на колесах неподалік зупинки, купили два хот-доги і два чая. Знайшли вільну лавочку поруч і сіли, щоб поїсти. Але спокою в душі не було.

- Ти бачив? Ти його бачив? - перервала мовчання я, стискаючи стаканчик із чаєм, - Він переслідує мене, Максе! Що йому від мене треба?

Макс зробив ковток чаю і зітхнув:
- Я не знаю… але, певно, точно не коробку цукерок подарувати!

- У мене таке відчуття, ніби моя реальність от-от знову зміниться… - зізналася я, дивлячись у землю - І що тоді? Що як я просто зникну?

Макс поклав руку на моє плече й серйозно подивився мені в очі.
- Будь готова і пам’ятай: якщо все-таки опинишся в іншій реальності, ти маєш мене покликати із собою!

Його слова змусили мене посміхнутися, хоч і ненадовго. Макс завжди знаходив спосіб підбадьорити, навіть коли світ навколо, здається, перевертається з ніг на голову.

- Я не забуду… - тихо сказала я, відчуваючи, як серце стискається від тривоги - Але мені зовсім не хочеться знову кудись зникати. Мені тут добре… Тут є ти, а біля тебе так спокійно, Максе, так спокійно...

Він усміхнувся й впевнено сказав:
- Ти тільки поклич мене і я буду там, де й ти!

- Але якщо там нас чекатиме щось страшне? - моя тривога наростала - Що як він знову зловить мене… Або я потраплю до рук якогось племені людожерів? Максе, там може бути все, що завгодно!

Він трохи нахилився до мене, дивлячись прямо в очі.
- Я розумію, - спокійно відповів він, - Але ми разом усе переборемо. Ти ж сама чула, як Мелінда казала: разом ми сильніші!

Його слова трохи мене заспокоїли, але страх все ще сидів глибоко в серці.
- Ти допила чай вже? - раптом запитав Макс, кидаючи погляд на мій майже порожній стаканчик.

- Так, - кивнула я.

- Тоді ідемо додому. Ми надто втомлені, щоб зараз щось вирішувати. Треба відпочити, - сказав він і м’яко взяв мене за руку.

Його дотик був теплим, таким заспокійливим, що я не змогла стримати слабкої усмішки. Макс завжди був поруч, і це додавало сил навіть у найскладніші моменти.

Вдома в Максима, перед тим, як розійтися по кімнатах, він мене запитав:

- Можна тебе обійняти на прощання?
- Авжеж…, - тихо відповіла я.

Ми обійнялися, але раптом відчули різкий удар, наче нас обпік електричний розряд! Ми обоє з криком відлетіли назад і опинилися на підлозі.

- Що це було?! - запитав Макс, стискаючи руку на животі й стогнучи від болю.

- Я не знаю… - пробурмотіла я, піднімаючись на ноги.

Він замислено підняв голову, дивлячись на мене з якимось новим виразом у очах.
- Може, нам не можна обійматися? Адже я твій ангел-охоронець?

Я здивовано подивилася на нього.
- В чому сенс? А за руки можна триматися?

- Так… наче можна. Нас тоді не відкидало, коли ми трималися за руки… Це щось зовсім дивне! Давай ще раз спробуємо!

Я вагалася лише мить, а потім знову простягнула до нього руки. Ми обійнялися вдруге, і все повторилося. Електричний спалах, сильний удар і я відчула, як мене відкидає назад. Але цього разу щось було інакше - мене почала поглинати пітьма. Останнє, що я почула перед тим, як повністю провалитися у темряву, був голос Макса, що кричав крізь відчай:
- Віто!!! Не забудь покликати мене!!!

…Я летіла крізь пітьму, немов у нічному небі. Навколо мене розгорталася темрява, густа й безмежна, проте вона не була спокійною. З правого боку, потім з лівого спалахували язики вогню, вириваючись раптово й яскраво, неначе хтось намагався освітити цю безодню. Їхній жар був відчутний, обпікав обличчя, але водночас вони здавалися далекими. Я інстинктивно глянула собі на спину. Крил не було. Як же я могла летіти? Це здавалося неможливим, але відчуття польоту було надто реальним.

Питання, одне за одним, почали з’являтися в моїй свідомості: «Як я тут опинилася? Що це за місце?». Та найбільше мене бентежив голос, який лунав у голові. Постійний, тривожний, дуже знайомий.

- Не забудь покликати мене! Не забудь покликати мене! - повторювалося знову і знову.

«Чий це голос?». Він був такий близький, такий рідний, але я не могла пригадати. Це здавалося важливим, життєво важливим.

- Чому я маю його кликати? - запитала я сама себе, але відповіді не було. Лише повторення цих слів, що звучали дедалі наполегливіше:
«Не забудь покликати мене...»