Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

В одну мить я відчула, ніби невидимі крила хтось грубо обрізав і мене стрімко потягнуло вниз. Падіння було таким раптовим, що я навіть не встигла збагнути, що відбувається. Вітер свистів у вухах, пронизуючи все тіло, а гарячі язики вогню, що миготіли навколо, поступово згасли. Темрява розчинилася, і переді мною постало денне небо – блакитне, яскраве, залите світлом.

Я пролітала крізь білі пухнасті хмари, відчуваючи, як їхня прохолода ковзала по шкірі, але падіння не спинялося. Я падала, падала, і з кожною секундою земля ставала ближчою.

- Ой, я зараз розіб’юся нафіг об землю! - вихопилося в мене вголос, коли зелена поверхня з’явилася просто перед очима. Моє серце шалено калатало, а руки інстинктивно простягнулися вперед, наче це могло зупинити падіння.

Земля була зовсім поруч, і я вже майже відчувала її холодну твердість, але замість болісного удару все відбулося інакше. У ту мить, коли я мала зіткнутися з нею, щось змінилося. Немов у сповільненому кадрі фільму, я м’яко опустилася… на ліжко.

Ліжко було теплим і затишним, з м’якою ковдрою під спиною. Моє дихання було важким, але поступово вирівнювалося. «Що це було?!» - подумала я, озираючись навколо.

Я лежала на ліжку, яке стояло посеред квітучого поля. Це було незвично - м'яке, широке ліжко, застелене білою атласною постіллю, розташоване просто серед природи. Його ковані, тонкі бильця прикрашали вишукані візерунки, які нагадували переплетення гілок чи старовинне мереживо. Я полежала трохи, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але спокій швидко змінився бажанням діяти. «Досить!» - подумала я і, зібравшись із силами, підвелася. Озирнувшись, я помітила недалеко темний ліс, а біля нього невеличку хатинку. Рішення прийшло миттєво - йти туди.

Проте шлях виявився не таким простим. Моє довге біле плаття постійно чіплялося за рослини, і я кілька разів ледь не розірвала його. Це дратувало, адже це так незручно ходити в такому вбранні по полю! До того ж я була боса і кожен крок відчувався на п’ятах - то гостра гілка, то прохолодна трава, то гарячий пісок.

Хатинка наближалася, і разом із цим зростала моя надія. «Скоро я це поле подолаю», - заспокоювала я себе. Коли я нарешті підійшла до дверей, мої очі гарячково шукали хоч когось, але нікого на подвір’ї не було. Я почала гукати :

- Агов! Є тут хтось живий?

З іншого боку хатинки загавкала собака і я подумала, що не все так печально і хтось таки має тут жити! Двері у хаті рипнули і звідти вийшла моя... подруга Ксю!

- Ксю, що ти тут робиш? - з подивом запитала я.

Вона була здивована, не менш, ніж я.

- Віто, як ти сюди потрапила?

Раптом я згадала, як її вкусив вампір і вона теж стала вампіршею. Та я вирішила не показувати, що злякалася. Зберігала спокій на обличчі, хоч серце шалено калатало. Ми обійнялися і в той момент я відчула тепло її тіла. Це заспокоїло мене, адже вампіри зазвичай холодні на дотик. Значить, вона - людина! Тепло її тіла було справжнім доказом того, що все не так страшно, як я собі надумала.

- Все ж таки, що ти тут робиш? - запитала я у неї, намагаючись звучати невимушено. .

- Я зняла на літо цю хатинку і живу тут зі своїм хлопцем. Ми вирішили тут усамітнитись. Класно, правда?

- Авжеж! Познайомиш нас?

- Звичайно, заходь в дім і розкажи, що ти тут робиш? Звідки узялась?

Я обережно переступила поріг. Усередині хатинки було дуже затишно. Приємний аромат кави та свіжоспечених булочок чи торта одразу створював домашню атмосферу. Все було охайним і сучасним, хоча зовні будинок виглядав старовинним. Меблі були стильними, гармонійно підібраними, а на полицях стояли книжки, що натякали на затишні вечори з читанням.

«Ну, Ксю, як завжди, молодець! Чистота і порядок - це її фішка» - подумала я, з усмішкою вдивляючись у інтер’єр. Вона завжди вміла створити комфорт навіть із найпростіших речей і зараз це вражало мене ще більше.

- Як тобі? - поцікавилася вона, побачивши мою захоплену усмішку.

- Дуже круто! А я тут прогулювалася і випадково натрапила на вас, - сказала я, сідаючи на зручний диван.

- Хм... Тут лише ліс, поле і цей дім! Як ти могла ту просто прогулюватися. Як ти сюди потрапила? Та й одягнена ти якось незрозуміло... Ще й боса! Ану ходи в кімнату! Я дам тобі комфортний одяг та взуття.

Ми пройшли до кімнати, де, судячи з усього, знаходився хлопець Ксю.

- Дімо, знайомся, це моя подруга Віта, - весело представила вона мене.

- Приємно познайомитися! - привітно сказав він, простягаючи руку.

- Мені теж, - відповіла я, потиснувши її.

- А тепер, Дімочко, вийди, будь ласка. Нам із Вітою треба переодягнутися та трохи попліткувати, - додала Ксю з хитрою усмішкою.

Діма посміхнувся, кивнув і слухняно вийшов, залишивши нас самих у кімнаті.

- Я там булочок напекла і каву зробила. Так що поїж, поки нас чекатимеш! - крикнула йому в слід Ксюха і відкрила шафу, повну усіляких речей.

- Вибирай все, що хочеш. Але взуття в мене все однотипне, - вказала вона на колекцію кедів.

«Якщо кеди, то треба до них джинси та футболку», - подумала я.