Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- На тобі ще пару майок, - сказала Ксю.

Я рушила до дзеркала, щоб переодягтися. Потім швидко розчесала волосся та заплела дві косички - так було зручніше.

- Ой, Вітко, ти з косичками виглядаєш не на 24, а на 17! Така мила! - вигукнула Ксю, розглядаючи мене з усмішкою - Ну, розказуй, як справи? Що нового?

Я теж усміхнулася, відчувши її теплий інтерес. Її захоплення навіть трохи підняло мені настрій, проте я не знала, що їй сказати… Мої справи були не зрозумілими та без сенсу.

- Ксю, я така втомлена та голодна, що мені не до розповідей, чесно! - намагалась я відмазатись від прямих відповідей і це спрацювало.

- Тоді ідемо їсти і я тебе відведу відпочивати у кімнату у гостей.

«Як би я хотіла додому, бо вже втомилася відпочивати не вдома! Стоп... А де це я відпочивала ще, зовсім недавно? Не вдома, це точно... Але де?» - думки плуталися у моїй голові, ніби клубок ниток. У пам’яті раптом спливла футболка з написом The Beatles Але що це за футболка і які спогади мали б із нею пов'язуватися? Я не могла цього згадати, як не намагалася.

Щоб хоч трохи відволіктися, я насолодилася булочками й запашною кавою. Ксю тим часом запропонувала провести мене нагору.

- Пішли, я покажу тобі, де ти зможеш відпочити, - сказала вона з усмішкою.

На горищі мене чекала приємна гостьова кімната: там стояло акуратне ліжко, невелика шафа, дзеркало, і загалом усе виглядало затишно й комфортно. Сонячні промені пробивалися крізь маленьке віконце, додаючи особливого тепла цьому простору.

- Сподіваюся, тобі тут буде добре! - з ентузіазмом додала Ксю.

- Тут чудово, дякую, - відповіла я, оглядаючи кімнату.

Ксю спустилася вниз до Діми, залишивши мене саму на горищі. Я лягла у м'яке ліжко і повернулася до віконця, крізь яке пробивалися останні промені заходу сонця. Їхнє тепло ніжно ковзало по кімнаті, але всередині мене відчувалася лише тривога.

«Ось іще один день закінчується, а я все поневіряюся десь і не можу знайти спокою», - подумала я, дивлячись на небо, яке поступово темнішало. Раптом я відчула щось дивне на своєму великому пальці. Це був перстень! Як я могла раніше його не помітити? Мій погляд зупинився на вишуканому срібному кільці, і щойно я торкнулася його, у моїй пам’яті спалахнув образ.

МАКС!

Його голос лунав у моїй голові, чіткий і наполегливий:

«Не забудь покликати мене!»

У мене перехопило подих. Спогади, що здавалися втраченими, поверталися потроху.

- Максе, прийди!

За секунду я почула стук у вхідні двері та побігла униз. Макс стояв на порозі, усміхаючись, а в його очах було щось знайоме, тепле й заспокійливе. Я кинулась йому на шию, і він обійняв мене так міцно, що мені здалося, ніби всі страхи і тривоги зникли в одну мить.

- Ну, привіт! - сказав він тихо, трохи з усмішкою, - Нас уже не відкидає одне від одного електричним розрядом і це радує...
- Так… - прошепотіла я, відчуваючи, як теплішає на душі. І тут у моїй голові з’явилося все, що я забула. Усі події у Львові, наші розмови і навіть момент, коли ми розлучилися.

- Ти згадала мене? - запитав Макс, заглядаючи мені в очі - Чому ж так довго?

Я опустила очі й простягнула руку з перснем.
- Я подивилася на нього... і тоді згадала. Вибач, що довелося чекати.

- Нічого, - він легенько доторкнувся до моєї руки, щоби роздивитися перстень, - Я все розумію. Головне, що ти пам’ятаєш тепер.

Ксю, яка стояла поруч, ошелешено дивилася на нас.
- Це хто? - запитала вона нарешті, розірвавши тишу.
- Це Макс, - сказала я, повертаючись до неї, - Мій... ангел-охоронець.

- Що?! - здивовано вигукнула Ксю, але Макс лише загадково усміхнувся.

- Ми зранку тобі усе розкажемо, - сказала я, потягнувши Макса за руку у мою тимчасову кімнату.

Там ми, обійнявшись, просто заснули аж до обіду наступного дня. Мене розбудив запах кави. Я по-дружньому штовхнула Макса в бік для того, щоб розбудити. Він неохоче відкрив очі і посміхнувся.

- Прокидайся, сонько!

- Так смачно пахне кава, - сказав він, потягуючись мов кіт, - може проведемо день на природі? Влаштуємо пікнік?

Я засміялася і, піднявшись з ліжка, підійшла до вікна. Сонце вже піднялося високо, і на вулиці було тепло.

- Було б круто, - промовила я.

- Ми тут плануємо на довго залишатися? - з цікавістю запитав хлопець.

- Не знаю, я про це ще не думала та й, напевно,усе залежить від моїх телепортацій туди-сюди.

- Давай погостюємо тут пару днів та повернемося у Львів. Я маю тебе з деким познайомити.

- З ким?

- О, це дуже цікава людина! Я познайомився з ним у «Елвісі», як і з тобою. Зараз я тобі розповім, як все було. Сидів я у «Елвісі"», пив каву та розглядав навколишній простір. Всі ці знайомі обличчя, звуки та запахи кави - як завжди, нічого незвичного. Та раптом моя увага привернула компанія молодих людей, які досить голосно розмовляли і сміялися. Їх було четверо, але один з них виділявся серед решти. І, чесно кажучи, мені одразу стало цікаво, хто це. Він був одягнений у сорочку а-ля «Святослав Вакарчук в молодості» - з широким стоячим комірцем, довгими рукавами-кльош. Сорочка була зеленого кольору і на ній були якісь елементи вишивки - вони виглядали, як щось народне, але при цьому не перевантажували весь образ. Джинси були теж кльош, в деяких місцях трохи подерті, але чисті, акуратні. Що цікаво, на ногах у нього були старі, сильно заношені кеди, але вони ідеально підходили до його стилю - якогось неформального, але водночас цілісного.