Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

На шиї він носив дерев'яні буси - різні види і кольори, а на руках у нього були феньки з бісеру, ниток та шкіри. Виглядало все це дуже кольорово, яскраво і водночас органічно вписувалося в його образ. І ще був рюкзак, звісно, і гітара. Всі ці дрібні деталі робили його вигляд таким незабутнім. Я просто не міг не звернути на нього увагу, тому що все в його зовнішньому вигляді говорило про його індивідуальність.

Але ось що було найцікавіше: поки я детально його розглядав, троє з його компанії кудись пішли і він залишився один. Я побачив шанс і не міг його упустити. Я вирішив підійти і познайомитись. Підійшов до нього, привітався, і він відповів дуже тепло, навіть запросив сісти за його столик. Зразу зрозумів, що це людина, яка не боїться відкрито знайомитись з новими людьми. Як виявилося, його звати Люціан. Він приїхав у Львів у пошуках роботи і тимчасового місця проживання. Тож я запропонував йому пожити у мене вдома, поки він не знайде квартиру та роботу. Він одразу погодився, і це не було дивно, адже виглядав він як людина, яка не боїться несподіванок і завжди готова до нових знайомств.

Тим часом офіціантка принесла його замовлення - піцу і апельсиновий сік. І знаєш, що мене найбільше здивувало? Він почав їсти, беручи їжу РУКАМИ. Просто так, без сорому чи будь-яких натяків на звичайні манери. Я ще такого не бачив. І кожен раз, коли він брав шматок піци, він повторював: «Як смачно!». Це був його улюблений вираз і кожен раз він говорив це так, ніби для нього це була перша піца в житті, навіть якщо це було вже десятий шматок...

- Так, справді, він цікавий екземпляр! Ти обов'язково маєш нас з ним познайомити! - підсумувала я у кінці його довгої розповіді.

Коли ми нарешті спустилися вниз, то Ксю з Дімою уже поїли і сиділи на вулиці. Ми з’їли плов і печиво з кавою, яке нам лишила Ксюха. Ми розпитали у друзів чи є тут ознаки цивілізації та виявилось, що тут є населений пункт і магазин, щоправда, далекувато – до нього йти аж годину, і залізнична станція, то ж ми зможемо виїхати, коли буде бажання. По обіді було висунуто дві пропозиції: дивитися кіно або піти на пікнік, але ніхто не захотів кудись іти, лінь нас перемогла, тому лишився перегляд фільму. Пікнік ми запланували на наступний день. У Діми був цілий диск з фільмами,знятими по Стівену Кінгу. Того вечора ми подивилися першу частину фільму «Сяйво» і він нас відверто вразив. Загалом, ніч пройшла спокійно. Для мене головним було те, що поблизу ніде не було Лева Гордійовича. Мені треба було його забути і тоді (я так собі придумала!) він остаточно зникне з мого життя!

Зранку наступного дня ми дружно зібрали продукти та напої для пікніку, покривала, велику парасольку від сонця на всякий випадок і вирушили в ліс. Ми вирішили піти на галявину, про яку Ксю з Дімою вже знали і не раз відпочивали там раніше. Зовні ліс виглядав звичайно - могутній, старий, тягучий і зелений, та одразу було видно, що він приховує щось більше, щось загадкове. Коли ми ступили вглиб, усе змінилося.

Ліс був немов зачарований, як з іншого світу. Перш ніж йти далі, я зупинилася, щоб озирнутися і зрозуміла, що це не звичайне місце. Рослинність тут була дивною - кольори так і вабили погляд, вони були не природні, а магічні. Зелений колір переважав навколо, але він був різний і неймовірний! Салатові відтінки, яскраво-зелені, нефритові, темно-зелені, жовто-зелені - усе це зливалося в одну величезну палітру і кожен новий крок відкривав нові, ще яскравіші кольори.

Особливо мене вразила роса на рослинах. Вона виблискувала, немов діаманти, в кожній крапельці можна було побачити відображення всього лісу, наче дзеркало. І сонячні промені, що пробивалися крізь дерева, додавали зелені теплі оранжеві, червоні та жовті відтінки. Від цього весь ліс виглядав, як зачароване місце, де час зупинився, і все навколо стало частиною казки.

Ми йшли далі, і я помітила, що на землі росли гриби. Це були величезні гриби, деякі з яких, найвищі, діставали мені до пояса. Вони мали довгі, тонкі білі ніжки і яскраво різнокольорові шапочки, які були схожі на маленькі парасольки з фантастичних світів. Іще більше кольорів я побачила серед квітів, але всі вони були маленькі й ніжні, зокрема - червоні. Це виглядало так, ніби кожен з них був маленьким сонцем серед величезного зеленого океану.

Навколо було стільки живих кольорів і таємничих деталей, що я відчувала себе немов у сні, у якому ліс ожив, і з кожним кроком розкривав усе більше своїх чарів.

- Дивні гриби тут ростуть. Як вони називаються? - запитала я.

Діма хихикнув і переглянувся з Ксю.

- Як вони називаються ми не в курсі, але в курсі що буде, якщо їх з’їсти…

Вони з Ксю почали загадково та неоднозначно дивитись одне на одного та сміятися. У них явно була якась спільна таємниця, зв’язана з цими кольоровими грибами. Макс запропонував мені спробувати шматочок гриба, але я відмовилася. Мені вистачало своєї дивної реальності і без вживання грибів... За розмовами ми дійшли до галявини і почали готувати усе для пікніку. Я пішла в глиб лісу шукати хмиз для вогнища. Листя на деревах не просто шуміло на вітрі, а створювало мелодійний, майже магічний звук, що лунав, ніби відголос стародавніх пісень. І, хоча ми були серед природного світу, мене не покидало відчуття, що ми потрапили в інший вимір. Усе було, як у казці. Раптом я відчула, що хтось наблизився до мене ззаду і закрив мені очі, ніби жартома.

- Максе, це ти? - захвилювалася я.

- Ні, це я! Нарешті я тебе знайшов, - почула я гидкий та страшний голос мого лютого ворога і у мене в середині все обірвалося. Знову Лев Гордійович...