Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Дочка замовкла. Вона пам’ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викачала їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала-плакала, промовляла: «Хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять...»

«Мати тоді зарікалися, — подумала дівчина, — ніколи до багачів на поріг не ступати...»

— Вам нічого, а з батька будуть насміхатися...

— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар’яна. — Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється!

Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієї врангелівської шинелі, що з-під Перекопу дістав), — казав:

— Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар’яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!

Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радості Мар’яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.

— Що нам багачі, Степанидко?

А Мар’яна, запишавшись, своє слово додала:

— Старців контора ваша буде писати.

— Старці старцями, а ти по-дурному сердишся! Краще зодягайся скоріше, — вимовив з якоюсь нетерплячкою Мусій, і Мар’яна мовчки зодягалася.

У товсту хустку запиналася, нав’язувала пирогів, коло дітей припадала, а коли все, здавалося, поробила, тоді стала посеред хати:

— Спіть же, діти... Ну, Господи благослови!

— Та вже, каже, поблагословив! — пожартував Швачка й накинув стару шинелю на плечі — велика тінь його постаті одбилася світлом на комині.

— Спіть же, діти, — промовив він Мар’янині слова, лапнув правою рукою за кишеню і вийшов з хати.

Виїхали Швачки за ворота на зоряну дорогу. Під полозками кипить мороз, пару з рота вириває, а кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок.

Мар’яна сидить на санях, наче та молода на посагу — щаслива; їй здається, от-от доскочить вона з чоловіком того щастя, коли рід її багатий не буде вже братися на Мусія, як на харпака останнього, «політикою» не вкорятиме, а сестри не зітхатимуть на базарі — «ой бідна сестро» — і раді-раді, що вони не такі, як Мар’яна, а багатирки!

«Ні, хай ще пройде рік-другий, — думає Мар’яна, — а ми (за Мусія мислить) зіпнемося на ноги...» І вона мимоволі гордіє та пишається своїм чоловіком.

Вона солодко мріє, і мислі її, спотикаючись, біжать у минуле...

Справді, били її польські офіцери за Мусія, багачі виселяти із села хотіли — всі так в’їлися, а зайшла комуна — прийдіте поклонімося Мар’яні! Наче Великдень їй настав і світ поширшав... Боялися чоловіка, що землі комнезамам роздавав, і лащилися та піддобрювалися до Мар’яни — не пособилося...

— Така політика, дядьку Андріяне, — казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору; розкуркулювали впень.

— Сам ти — політика, чуми чорної гірша, — була відповідь Андріянова, і Мусія продражнили на селі Політикою... Андріяниха хватала на дорозі за роги бика, кричала:

— Убийте мене, розсукині сини, а скотини не ведіть з двору!..

— Політика, — сміялися комнезамщики з Мусія, і бик, звісивши долу товсту шию, пішов, мов арештант той, попереду. Четвертий рік тому, а не забула Мар’яна...

«Такі якісь думки чудні верзуться», — подумала.

— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.

Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик: далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар’яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті... Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!

— Це я згадала, — каже Мар’яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде колядувати?.. — Вона запитала про Андріяна з якимось невідомим їй острахом.

— Да, це — свати, аби чорт їх ухватив! — жартома одказав Мусій, і їхали якусь часину мовчки. — Це вже Степанидка заснула, — мовив нарешті аж за селом Швачка. Додав: — Ех, їду оце на страменіє: ну, скажи, яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади: «Комуна» родається, старці очі вгору підводять...»

І Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далі вдарив з люті коня, той рвонув копитами замета й помчав сани з усієї сили. Мар’яна мовчала.

Уже в’їздили на панські землі, де стояли ще не скінчені нові хати, занесені великими валами снігу; одна з них, щасливіша, накинула на себе якусь дранку з гречаної соломи, у вікні — синє світло чи каганця, чи лампадки блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голі причілки і зяяла чорними ямами невставлених вікон.

Кінь, добігаючи до цієї хати, раптом спіткнувся і злякано захріп; Швачка смикнув його назад — зупинив.

Мар’яна цокала з переляку зубами, Мусій обережно, тихо якось, витяг з кишені револьвера, але скрізь — мертва тиша.

Світло в хаті раптом спалахнуло — раз, другий і за третім — погасло; кінь же стояв на місці та гріб копитом сніг... Швачка пробіг трохи наперед і, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав:

— Кіт замерзає! От бідний, не попав до хати, а тепер колядує!..

Він підняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, і приніс до саней: Мар’яна, схвильована з такої зустрічі, пошепки казала:

— Кинь його к чорту отуди в сніг — це хтось нарошне кинув. На зло...

— От дурна! — засміявся Швачка: — Чого ж йому, товаришку, пропадать?..

Він положив кота собі на коліна, прикрив його і, ховаючи до кишені револьвера, сказав жінці:

— Подарую Андріяну за бика... Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.

До хутора лишалося ще дві версти. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.

Кінь, коли повернув Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч... Швачка під’їздив з Мар’яною до тестя.

Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи; засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов