Читати книгу - ""Каселона". Криза адаптації, Олена Гриб"

Наді мною кружляли стерв'ятники. Вони були незадоволені і висловлювали свої почуття пронизливим криком.

Іноді ці дрібні літаючі ящірки опускалися так низько, що я відчував сморід, який виходив із їхніх пащ, бачив криві жовті зуби і вдихав пісок, піднятий крилами.

Іноді тварини зникали, і це було ще гірше, бо я залишався наодинці з виснажливим сонцем.

Воно мучило мене витончено і невблаганно, переміщалося небом дуже повільно, ніби насміхаючись. Я ненавидів його. Воно вбивало не для їжі, не в запалі люті, не для захисту! Забирало життя лише тому, що могло. У ньому не було людяності.

Як і в мені майже не лишилося розуму.

Якоїсь миті я заплющив очі – і не зміг їх відкрити. Повіки склеїлися, руки не піднімалися, стерв'ятники дихали мені в обличчя…

Я мріяв заснути, або зникнути, або зустрітися з монстром як веліли предки!

Я міг лише лежати.

Але чудовисько прийшло до мене саме. Воно було невеликим, худим, виснаженим. Дуже молодим, можливо – дитинчам. Його шерсть сипалася на мене, сморід від старих гнійних ран спричиняв нудоту.

Монстр обнюхав мене з голови до п'ят і ліг поруч, притулився гарячим боком до моєї руки. Він тремтів і важко дихав, його лапи раз у раз зводило судомою. Кігті впивалися в пісок і в мій одяг, сукровиця з роздертого вуха капала мені на чоло.

Звір помирав. Я не бачив його, але відчував це усією душею. Він, як і я, втратив надію і прийшов до ворога, підкорившись інстинктам. У нас обох немає сил. Коли наші кістки знайдуть, все здаватиметься очевидним, і ніхто не дізнається, що ми не завдали один одному жодної рани.

Хто пройде тут першим – монстри чи друзі?

Мені було байдуже. Хто завгодно, аби не сонце. Воно забирало волю, сили, розум! Воно володіло світом і реготало, бачачи страждання!

Надвечір мене помітили мисливці. І мене, і чудовисько…

Я повернувся додому. Через кілька днів, коли зміг сісти і з'їсти хоч що-небудь, мені наказали завершити почате: убити звіра і вплести його ікла у своє намисто.

Я не зумів втримати дрюк, тому отримав ніж. Вони казали, монстр ледь живий, але тримається. Чекає мене. Тільки мене!

Я повірив. Я ввійшов до нього в кам'яний мішок, знаючи, що чиню правильно.

Чудовисько повернуло голову на звук. Воно не змогло підняти повіки і лише жадібно дихало, ніби поспішаючи увібрати в себе запахи, поки є можливість.

Мене підвели ближче. Я замахнувся і…

Нас обох вигнали. Мене – за зраду одвічних цінностей і предків, його – щоб я дістався каліці, а не сильному монстру, який не продовжить мої муки. Я став зайвим лише тому, що побачив у пораненому звірі себе і не зміг завдати останній удар.

Нас чекав смертельний бій. Один з одним? Із часом? Із сонцем?

Ми плелися в нікуди, і в очах громади були однаковими покидьками життя.

***

Я прокинувся від різкого світла. Воно било в очі, приховуючи те, що відбувається за лампами, змушувало почуватися вразливим, спійманим, придавленим нестерпним вантажем. Тобто ні, вантаж існував насправді. Він притискав мене до твердої поверхні надійніше, ніж ремені. Я не міг поворухнутися і ледь дихав, хоча мої кінцівки були вільні. Втім, шию слабко стискав тонкий металевий нашийник.

– Гарний хлопчик, посидь іще трохи, – сказала неподалік Ка-тя. – Скоро я підійду до вас. Ось тільки шов цей закінчу, і підійду…

– Не підійдеш, – заперечив капітан звідкись здалеку (наче з коридору). – Поліція на зв'язку, хоче поспілкуватися з нами обома і забрати наших гостей. Чекає на відповідь.

– От нехай вони його й латають! Шмальнути собі в ногу – це ж їм не в новинку, правда? А я поки займусь РІКом. Мені якраз скинули навчальний матеріал про видалення тримул.

– Ти не різатимеш його, – ледве стримуючи скрегіт зубів, заявив Райс.

Кроки капітана пролунали зовсім близько, запах машинного масла вдарив у ніс. Знову якісь неполадки? Хоч би нас не підбили… Поліція поспішає діяти й уникає вибачатися.

– Я не віддам його коновалам із урядових структур! – гаркнула Ка-тя, та так голосно, що лайс, який сидів на мені, здригнувся, а хтось, невидимий за світлом, застогнав. – У нтарі-дато дуже швидко гояться рани після видалення тримул. Виріжемо їх, і нехай ті виродки спробують хоч щось довести! Вони приперлися до нас зі зброєю і без ордера. Вони прикидалися нормальними і обприскали нас миттєвим клеєм! Семе, налаштуй комп'ютер, щоб і на таке реагував! Ті двоє отримали, що заслужили, ясно?!

– На борту небезпечна неконтрольована істота, – лагідно нагадав капітан. – Її треба позбутися, і поліція – найкращий варіант. Вони влаштують його до якогось спеціалізованого закладу.

– Вони його утилізують! Семе! Невже ти не розумієш, що це наш РІК? Він – частина корабля!

– Зламана частина, – терпляче уточнив Райс.

– Саме тому я збираюся його полагодити, – відрізала Катя і перемістилася до мене, створила непогану тінь своєю спиною. – У нього шість тримул. – Її руки були теплими і м'якими, пахли ромашкою, лоскотали і дражнили до непристойності. – Вони ніби зменшились. Видалити їх легко. Мабуть. Ти сам бачив ролик. Там все просто і зрозуміло.