Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Я найбільше зблизився з Керол Барнетт, талановитою темношкірою жінкою з Нью-Йорка, яка вільно володіла багатьма мовами. Якось нас обох відправили вимивати руки для складної операції на черевній порожнині, хоча уся наша робота була в тому, щоб тримати ретрактори та подавати хірургам інструменти. Лікарі не зробили жодної спроби щось нам показати чи чогось навчити і, окрім різких роздратованих «Пінцет, швидко!» й «Міцно тримай ретрактор», ігнорували нас. Вони багато теревенили між собою і якоїсь миті, перейшовши на ідиш, відпустили кілька огидних зневажливих коментарів щодо присутності темношкірого інтерна в операційній. Зачувши це, Керол насторожилася і відповіла їм бездоганною ідиш. Хірурги почервоніли, а операція раптово урвалася.

— Ніколи не чули, щоб чорнопикі розмовляли ідишем? — із глузливою посмішкою додала Керол.

Я думав, що в лікарів попадають із рук інструменти. Украй збентежившись, вони вибачилися перед Керол і після того докладали всіх зусиль, щоб ставитися до неї з особливою повагою аж до завершення нашої спільної практики в хірургії. (Нам було цікаво, чи цей епізод, а також те, що вони дізналися більше про Керол і почали поважати її як особистість, ще довго впливав на них).

* * *

На вихідних, якщо я не чергував, то знімався і їхав на своєму мотоциклі досліджувати Північну Каліфорнію. Мене захоплювала історія раннього добування золота в Каліфорнії, я мав особливі почуття до 49-ї автомагістралі та крихітного міста-привида Копперополіса, через яке проїжджав на шляху до Золотої жили.[119]

Часом в’їжджав на прибережну трасу, першу магістраль і, минаючи найпівнічніші секвойї, прямував до Еуріки,[120] а звідти — до озера Крейтер в Орегоні (тоді проїхати понад 1 100 км одним махом видавалося мені дрібницею). Саме того року, що більше не вирізнявся нічим цікавим через цю інтернатуру, я відкрив для себе дива Йосеміті й Долини смерті,[121] а також уперше відвідав Лас-Вегас, який у ті ясні дні було видно з відстані у 80 км, немов мерехтливий міраж у пустелі.

Проте тоді, коли у мене з’являлися у Сан-Франциско нові друзі, доки я насолоджувався містом і навсібіч роз’їжджав на вихідних, моя неврологічна підготовка закінчилася. Чи принаймні так би сталося, якби не Левін і Фейнштайн, які запрошували мене на конференції та дозволяли і далі приймати їхніх пацієнтів.

Здається, у 1958-му мій давній друг Джонатан Міллер подарував мені книгу поезій Тома Ґанна[122] «Відчуття руху» зі словами: «Ти маєш зустрітися із Томом — це близька тобі по духу людина». Я жадібно поглинув цю книгу і постановив собі: якщо насправді потраплю до Каліфорнії, то перш за все розшукаю Тома Ґанна.

Прибувши до Сан-Франциско, я розпитав про Тома й дізнався, що він в Англії, навчається за стипендійною програмою у Кембриджі. Проте кілька місяців по тому Том повернувся, і ми зустрілися на вечірці. Мені було двадцять сім, йому — близько тридцяти; не така вже й суттєва різниця, але я глибоко усвідомлював, який він зрілий і впевнений у собі, що він знає, ким він є, які має здібності й чим займається. Тоді в нього вже було дві видані книги, а я в житті нічого не публікував. Я думав про Тома як про вчителя та наставника (і при цьому навряд чи як про еталон, оскільки наші манери письма суттєво різнилися). Порівняно з ним я почувався як несформований ембріон. Я схвильовано сказав, що, попри величезне захоплення його поезією, мене стурбував один із його віршів — «Загоничі» через садомазохістський зміст. Здається, це його спантеличило, і він чемно зробив мені зауваження: «Не варто плутати поезію і поета».[123]

Якимось чином — тепер уже й не знаю, як саме — між нами зав’язалася дружба, і за кілька тижнів я вирушив до нього в гості. Том жив на Філберт-стрит, 975, а ця вулиця, як знають жителі Сан-Франциско (я тоді не належав до числа цих знавців), зненацька стрімко йде вниз під кутом 30 градусів. На своєму кросовому Norton’i я мчав уздовж Філберт-стрит, аж раптом усвідомив, що «завис» у повітрі, немов на лижному трампліні. На щастя, мій байк зреагував легко, та я був приголомшений: усе могло завершитися вкрай погано. Коли я дзвонив у двері Томової квартири, серце ще калатало.

Він запросив мене увійти, пригостив пивом і поцікавився, чому я так хотів із ним зустрітися. Я просто сказав, що багато його віршів немовби звернені до чогось глибоко в мені. У нього був незворушний вигляд. «Що за вірші? — запитав. — Чому?» Першим його віршем, який я прочитав, був «Стрімголов», тому сказав, що поезія одразу ж відгукнулася в мені, мотоциклістові, як за кілька років до того короткий ліричний твір Лоуренса[124] «Дорога». Також я вподобав його вірш «Туманне видіння мотоцикліста про власну смерть», адже був переконаний, що, як і Лоуренс, зустріну смерть на мотоциклі.

Не зовсім певен, що саме Том побачив у мені в той момент, але я у ньому віднайшов надзвичайну людську сердечність і доброту впереміш із надзвичайною мисленнєвою цілісністю. До того ж його стиль був стислим і різким, а мій — розмитим і нестримним. Він був нездатний на нещирість чи обман, проте його безпосередність, як я гадав, завжди супроводжувала певна м’якість.

Іноді Том показував мені рукописи своїх нових віршів. Мені була до вподоби енергія, яку вони випромінювали, бурхлива енергія і пристрасть, стримувана, затиснена в них найстрогішою, найбільш контрольованою з поетичних форм. Серед його нових поезій моєю улюбленою була, напевно, «Алегорія вовчого вихованця» («Гра в теніс або чай / На цій м’якій траві не з нами він / Лиш вдаючи це у смутній дволикості»). Це перегукувалося з певною дволикістю, яку я відчував у собі, що її я почасти розглядав як потребу в різних «я» вдень і вночі. Днями я був добродушним доктором Олівером Саксом у білому халаті, а з настанням сутінок змінював цей халат на шкіряну екіпіровку мотоцикліста та інкогніто, по-вовчому вислизав із лікарні і блукав вулицями або ж здіймався звивистими стежками гори Тамалпаіс, а тоді гнав по залитому місячним світлом шосе на Стінсон-біч