Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

тітки Лели: «Діти, які народилися семимісячними, довели тільки, що вони допитливі до життя»; так вона казала Анієлі, коли та привела на світ недоношене дитя, але Анієлин малий помер за два-три дні, і тоді тітка Лела сказала істину: що те дитя народилося не семимісячним, а восьмимісячним, бо якби народилося семимісячним, то мало б вижити; вона почувалася такою немічною, що не відчувала ніякого болю, радше якусь смертельну втому і якийсь гнітючий пострах, немов після важкого сну. Все ще була напівошелешена і не тямила себе, тонучи і зринаючи на поверхню. Зараз — лежачи коло дитини і мертвої Полі — вона пригадує все: хотіла тоді думати Дитя і думати Якобове дитя (не знає, чи вона чула, чи їй тільки здалося, що крізь напівсон та марення чує Жанин голос, який каже СИН! СИН! — мов ангел з квіткою, який провіщає Марії народження Сина Божого), але тільки-но її пронизала та солодко-гірка думка, вона знову губилася від сильної дози якогось неземного запаху чи морфію; відчула якісь корчі в животі і подумала, що надходить кінець місяця і не зайвим було б на всяк випадок поставити прокладку чи хоча б взяти з собою в сумочці хоч трохи вати (менструація завжди така нереґулярна); тоді якось нашвидкуруч зібралася і сказала мамі Щось мене так тисне в животі. Може, від того паштету. Ти теж вважаєш, що через нього? — а мама сказала Ні, сьогодні двадцять другий день, у тебе буде менструація; краще не йти до театру, а вона тоді злякалася, що мама її затримає, і сказала байдужим голосом, ніби незацікавлено, нічого серйозного, просто щось раз кольнуло, зараз усе гаразд; я поставлю прокладку про всяк випадок, а мама сказала Маєш театр щодня, але вона все ж вхопила торбинку і побігла на трамвай, і їй здавалося, що вона не забула прокладки, бо живіт знову скорчило, а один старий з придуркуватим виразом обличчя і великими мішками під очима й твердим накрохмаленим комірцем тиснув їй на живіт ліктем, але вона не могла навіть поворухнутися. Коли ж завіса підійнялася і почалася вистава (у поспіху не встигла подивитися, що сьогодні в репертуарі, а тепер уже соромилася запитати в когось), живіт почав стискатися дедалі болючіше; може, я не можу стежити за виставою через біль у животі, подумала вона, бо це якась пантоміма, краще таки запитати в когось, а потім повернулася ліворуч, щоб прибрати чийсь лікоть із живота, і побачила, що це той самий старий з твердою краваткою і великими мішками під очима: «Прошу вас, заберіть свій лікоть», — попросила вона, але старий, здається, був глухим або ж прикидався глухим, бо навіть оком не повів, а хтось позаду них шикнув «чш-ш-ш», і їй довелося втиснутися на краєчок крісла і скоцюрбитися так, що почувалася, наче її зав’язали у вузлик; Клятий старий, подумала вона, але все ж вирішила стежити за виставою, хоча й нічого не могла второпати, то була якась незнана мова, в якій відлунювали тільки окремі відомі слова, і здалося їй на мить, що то міг би бути Фауст чи якась біблійна леґенда, чи щось таке, бо раптом зблиснула сцена і вона побачила чоловіка з нагайкою в руці, в лакованих чоботях, уніформі і з жахом упізнала в ньому оберштурмбанфюрера Гірша, те, що він з’явився на тій виставі, здалося їй дуже дивним, і раптом, у хаосі страху, вона збагнула абсурдність часового і просторового феномену, який раптом став майже очевидним, але вона була не в змозі одразу подумати і сказати МЕНІ ЦЕ СНИТЬСЯ МЕНІ ЦЕ СНИТЬСЯ, натомість сиділа й далі і відчувала, як корчиться від страху живіт, а ноги немов прикуті до стільця поглядом отого фантомного оберштурмбанфюрера Гірша, і вона пригадала, що не взяла прокладки, і відчула, як щось густе стікає її стегнами, і вона збирає всю силу, щоб з болісним тріском встати з сидіння, і водночас відчуває, як розривається її утроба, як вона стрімголов провалюється в якусь запаморочливу блискотливу порожнечу. Далі пригадує лише Жанин голос: «Полю, мусимо її вмити», потім: «Так менше мучилася», і тільки потім до неї прийшло оте мутне усвідомлення, що вона народила, перед тим як зрозуміла, що Поля пере її вбрання, і з стражденним блаженством відчула, що Жана поклала біля неї дитину, і почула котячий плач немовляти і Жанин шепіт, мов Маріїне богоявлення: «Premier-né d’Israël![3]» І раптом вона пригадала все, відстежуючи свої думки від якогось баламутного прийдешнього до якогось іще темнішого минулого: і сну, і Якоба, і голосу тітки Лели, і батькової п’яно-гіркої промови тієї далекої ночі після повернення з села; і тепер (лежачи на спині, змерзла і збуджена, з дитиною на грудях, відчуваючи, як її проймає тепло немовляти, ніби тієї миті змішується їхня кров і їхня плоть, відчуваючи, як дитина, що прокидається і присмоктується до її соска, вливає, домішує в неї свою кров, — наче в ту мить, на межі однієї епохи, одного періоду її — а, отже, й дитини — історії, зливаються воєдино всі потоки крові) вона відчуває перед отим великим щось, яке має настати і чию присутність відчуває в собі і довкола себе, майже те саме мутне відчуття не лише сімейної, але й історичної миті, яке мав відчувати і її батько тієї ночі напередодні облави. Очевидно, у повсякденний плин подій має втрутитися смерть або народження (з сімейної та історичної точки зору це однаково), щоб людина замислилася над рікою тієї крові, з якої ми виринаємо і в котрій знову топимося, і яка тече нами невидимо, мов підземна ріка (так казав батько), і ми зауважуємо її лише тоді, коли в її течії утворюються якісь каламутні матиці чи настають повені, чи коли вона починає пересушуватися та висихати. Тато, мабуть, і сам не був свідомий того, що саме скерувало його думки в той бік, що спонукало його того вечора, безпосередньо перед тим, як його відведуть назавжди, розв’язати язик і почати говорити з нею чи принаймні перед нею (їй тільки виповнилося чотирнадцять років) так, як міг говорити хіба ще з паном Розенберґом-старшим. Вона лиш тепер розуміє, що батько казав усе це, — десять днів по тому, як напився і вона його роззувала, — саме в таку мить, як оця тепер, тобто кілька годин, що відділяють її від втечі чи від смерті, годин, густіших настільки, наскільки густіше повітря тут, у бараці, проти повітря ночі, час, який не позначено червоним жирним кольором в календарі сімейної крові та