Читати книгу - "1984"

Але він мусив закінчити свою історію. Він написав:

«Я яскравіше підкрутив лампу. Коли я побачив її у світлі...»

Після темряви слабеньке світло гасової лампи здалося йому дуже яскравим. Він зміг уперше роздивитися жінку. Він ступив крок до неї й зупинився, опанований хіттю і жахом. Прийшовши сюди, він болісно усвідомив, на який ризик себе наражає. Цілком можливо, щойно він звідси вийде — його схоплять патрулі. Може, стоячи за дверима, вони вже чатують на нього. Навіть якщо він вийде звідси, не зробивши того, для чого прийшов.

Він мусив це записати, мусив у всьому зізнатися. У світлі лампи він насамперед побачив, що жінка стара. На її обличчі був такий грубий шар косметики, що, здавалося, воно може луснути, як маска. У її волоссі виднілися сиві пасма. Але найжахливішим було те, що в її напіввідкритому роті не було нічого, крім жахливої чорноти. У неї не було жодного зуба.

Він похапцем нашкрябав своїм нерівним почерком:

«У світлі лампи я побачив, що вона була зовсім старою — їй було не менше п’ятдесяти. Але я підійшов до неї і зробив це».

Він знову притиснув пальці до своїх повік. Нарешті він записав те, що хотів записати, але це не допомогло. Терапія не спрацювала. Йому все ще хотілося гучно вилаятися, так само як і раніше.

Розділ 7

«Якщо є надія, — написав Вінстон, — то вона у пролах»[12].

Якщо є надія, то її слід шукати лише у пролах, бо тільки там, у тій величезній зневаженій масі, яка становить 85 відсотків населення Океанії, може народитися сила, спроможна зруйнувати Партію. Партію не можна знищити ізсередини. Її вороги, якщо в неї є вороги, не мають можливості об’єднатися чи просто упізнати один одного. Навіть якщо легендарне Братство існує, то годі уявити, щоб його члени могли зібратися у більшій кількості, аніж по двоє чи по троє. Вони могли б повставати лише очима, зміною голосу, щонайбільше, вимовленим пошепки словом. Але проли, якби вони лише якось усвідомили свою силу, не мали б потреби влаштовувати змови. Їм потрібно лише піднятися і струснутися, як кінь струшує із себе мух. Якби вони захотіли, то вже завтра вранці рознесли б Партію на друзки. Безперечно, раніше чи пізніше вони надумають так зробити. Але ж...

Він пригадав, як одного разу йшов багатолюдною вулицею, коли попереду із бічного провулка гримнув могутній крик сотень голосів — жіночих голосів. То був потужний і грізний крик гніву та розпачу, глибоке й гучне «О-о-о-о-о!», що дзвеніло у повітрі, наче оглушливе бамкання дзвона. У нього тьохнуло серце! «Почалося!» — подумав він. Повстання! Нарешті проли пробудилися зі сну! Коли він підійшов до того місця, звідки лунав крик, то побачив натовп із двохсот-трьохсот жінок, які з’юрмилися біля прилавків вуличного ринку з такими трагічними обличчями, ніби вони були приреченими пасажирами корабля, що  йшов на дно. Але цієї миті загальний розпач трансформувався у безліч індивідуальних сварок. З’ясувалося, що на одному з прилавків продавали металеві каструлі. Вони були поганими й ламкими, але завжди було важко купити будь-який посуд. Сьогодні ж вони несподівано надійшли у продаж. Жінки, яким пощастило їх купити, під ударами й штурханами решти намагалися зі своїми каструлями видертися із товкотнечі, тоді як інші галасували біля прилавка, звинувачуючи продавця в тому, що він обслуговував інших, а більшу частину каструль узагалі сховав кудись під прилавок. Знову вибухнули крики. Дві гладкі жінки, в однієї з яких було довге волосся, вчепилися в ту саму каструлю і намагалися видерти її одна в одної. Близько хвилини вони тягли її кожна до себе, поки у неї не відірвалася ручка. Вінстон з огидою спостерігав за ними. А проте, хай на якусь мить, але яка могутня сила вчувалася у тому крикові, що вихоплювався лише з кількасот горлянок! Чому вони не могли з такою ж силою кричати про щось справді важливе?

Він записав:

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, а свідомими вони зможуть стати, лише коли повстануть».

Йому здалося, ніби цю фразу він переписав з одного із партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що вона визволила пролів з рабської залежності. До Революції капіталісти їх тяжко пригнічували, морили голодом і шмагали, жінок примушували працювати в шахтах (до речі, вони й досі там працюють), дітей з шестирічного віку продавали на фабрики. Але водночас, згідно з принципами дводумства, Партія навчала, що проли, природно, належать до нижчого класу і їх, вдаючись до дуже простих правил, треба утримувати в покорі, як тварин. Насправді про пролів відомо дуже мало. Але, з іншого боку, про них і не було чого багато знати. Поки вони працюють і розмножуються, інший бік їхнього життя не має жодного значення. Полишені на самих себе, як худоба на рівнинах Аргентини, вони живуть життям, яке видається їм природним, дотримуючись звичаїв предків. Вони народжуються й виростають у канавах, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період краси й статевого потягу, у двадцять років одружуються, в тридцять досягають середнього віку, а помирають здебільшого в шістдесят. Обрій їхньої свідомості заповнюється тяжкою фізичною працею, піклуванням про родину і дітей, дрібними сварками із сусідами, кінофільмами, футболом, пивом, а передусім азартними іграми. Їх неважко контролювати. Поміж ними завжди штовхаються кілька агентів Поліції Думок, поширюючи брехливі чутки та помічаючи й усуваючи тих, хто, на їхній погляд, може становити загрозу, але не робилося жодної спроби нав’язати їм партійну ідеологію. Залучати пролів у політичні процеси вважалося недоцільним. Від них вимагався лише примітивний патріотизм, до якого завжди зверталася влада в разі потреби переконати їх погодитися на довший робочий час або на менші порції їжі. І навіть коли вони ставали невдоволеними, а таке іноді траплялося, їхнє невдоволення ні до чого не призводило, бо позбавлені загальних ідей, вони могли зосередитися лише на дрібних специфічних турботах. Вони зазвичай не помічали важливіших проблем. У себе вдома більшість пролів не мали навіть телеекранів. Та й громадська поліція дуже рідко втручалася в їхнє життя. У Лондоні процвітала злочинність, тут існував цілий світ злодіїв, бандитів,