Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Сніданок видався гучним і жвавим. Двійнята, як завжди, не втрачали нагоди поставити Гордію мільйон запитань: про його роботу, улюблені страви, найсмішніші випадки з життя. Він відповідав терпляче, з легкою усмішкою, і я помітила, що він зовсім не схожий на того стриманого, часом різкого чоловіка, якого я зустріла вперше. Тут, у родинному колі, Гордій виглядав інакше — теплішим, простішим, майже домашнім.

— Гордію, ти б показав Соломії наше місто — раптом сказала його мама Валентина Степанівна.

Я зиркнула на нього. Мені ця ідея подобалася, та чи подобалася вона йому?

— Що скажеш? — запитав він, звертаючись до мене.

— Чому б і ні? — усміхнулася я.

Гордій кивнув і піднявся.

— Тоді вирушаємо.

Старе місто: «Кам'яні вулички»

Ми гуляли вузькими, звивистими вуличками, вкритими старою бруківкою. Кам'яні будинки з витонченими кованими балконами стояли так близько один до одного, що здавалося, ніби вони схиляються для таємної розмови. Кожен дворик мав свою атмосферу: десь пахло свіжоспеченим хлібом, десь лунав звук скрипки, а в іншому місці крізь відкриті вікна лилися голоси художників, що обговорювали майбутні виставки.

Я зупинилася біля невеликої художньої галереї, де на вітрині виставлялися картини з морськими пейзажами.

— Який гарний захід сонця, — прошепотіла я, показуючи на одну з картин.

— Ти любиш мистецтво? — поцікавився Гордій.

— Люблю, але більше люблю відчувати, ніж розуміти. Ось ця картина — вона ніби жива. Здається, що сонце зараз опуститься нижче, і хвилі почнуть світитися золотом.

Він подивився на мене довше, ніж на картину.

— Ти дуже емоційно все сприймаєш.

— А ти — навпаки, завжди такий раціональний, — усміхнулася я.

— Раціональність допомагає тримати все під контролем.

— Але ж не завжди потрібно контролювати все, що відбувається. Іноді варто просто… ловити момент.

Його губи смикнулися в легкій усмішці, та він нічого не відповів.

Ми заходили в антикварні магазини, оглядали майстерні ремісників. Я милувалася мініатюрними фігурками з дерева, витонченими прикрасами ручної роботи, старими книгами, які зберігали запах історії.

— Якби ти могла обрати будь-яку річ тут, що б це було? — запитав Гордій, поки я розглядала срібний кулон із морською зіркою.

— Напевно, ось це, — я показала на кулон.

Він нічого не сказав, лише запам’ятав мій вибір.

Вечір на набережній

Над морем вже повисли перші вечірні зорі, коли ми опинилися на набережній. Тут було людно: туристи прогулювалися, фотографувалися, сміялися. Та раптом я почула знайомі акорди.

"I found a love for me…"

Вуличний музикант грав на гітарі, а його голос наповнював простір навколо. Люди зупинялися, дехто почав танцювати.

— Я люблю цю пісню, — прошепотіла я.

— Тоді чому ти ще не танцюєш?

— Бо не маю з ким.

— Вже маєш.

Я не встигла щось відповісти, бо хтось із натовпу вже потягнув мене за руку, а Гордій — за іншу, і ось ми вже стояли серед інших пар.

Він узяв мене за талію, я поклала руки йому на плечі. Наші погляди зустрілися, і в ту мить весь світ ніби зник.

Гордій рухався впевнено, повільно ведучи мене у танці. Кожен дотик, кожен рух здавався настільки природним, що я не думала, просто слідувала за ним.

— Я не очікувала, що ти танцюєш, — тихо промовила я.

— А я не очікував, що ти так легко слідуєш за ритмом.

— Це ти добре ведеш.

— Просто треба вміти довіряти.

Я запитально подивилася на нього, але не встигла нічого сказати — пісня закінчилася, і натовп вибухнув оплесками.

Міст «Морських зірок»

— У мене є ще одне місце, яке я хочу тобі показати, — сказав Гордій, коли ми залишили галасливу набережну позаду.

Міст був схожий на щось із казки: вбудовані в кам’яну кладку мозаїки з морських зірок та раковин мерехтіли в світлі ліхтарів, а коли ми підійшли до середини, стало видно, що весь міст ніби світиться, створюючи ефект зоряного неба під ногами.

Я в захваті провела рукою по гладенькій поверхні поручнів.

— Це неймовірно красиво…

— Тут є ще одна особливість, — сказав він, показуючи на телескопи. — Дивися.

Я припала до окуляра, і перед моїми очима відкрилася безмежна темрява, усипана сотнями яскравих зірок.

— Давно не дивилася на них так близько… — прошепотіла я.

— Вони нагадують тобі щось?

Я задумалася.

— Про те, що світ набагато більший, ніж здається. І що… ми такі маленькі.

— Ти не така вже й маленька, — він нахилився ближче, його голос звучав тепліше, ніж зазвичай.

Моє серце зробило зайвий удар.

Я озирнулася на нього, і на якусь мить між нами зависла тиша.

— Ти сьогодні багато всього показав мені… — тихо сказала я.

— Але є ще одне.

Він витягнув щось із кишені і поклав у мою долоню.

Я розтиснула пальці й побачила знайомий срібний кулон із морською зіркою.

— Ти… купив його?

— Просто ловлю момент, — відповів він і усміхнувся.

Я ще ніколи не бачила в його очах такого погляду. І ніколи ще ніч не була такою чарівною.