Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Чи відчував я розчарування від того, що не піднявся до готельного номера з Олею? Звісно. Я хотів її. Але я вже зрозумів й прийняв той факт, що хочу не на одну ніч. А до того все саме так і вело — якщо взагалі вона б погодилася.

Роки в юриспруденції навчили мене читати мову тіла. Її напруження було надто виразним. Такі жінки, як Оля, іноді змушують себе погодитись на близькість — а потім тікають, налякані тим, що трапилось. І від себе, і від нього. Тож довелось змінити плани.

Колись я мріяв отак їздити нічним містом за кермом власного авто, з красивою жінкою на пасажирському сидінні. Але коли врешті купив машину — Влада вже народилась. І нам із дружиною було не до романтики. Тож, певною мірою, сьогодні моя юнацька мрія все ж здійснилася.

Оля за цей вечір була різною: настороженою, тривожною, різкою, образливою… І тільки тепер вона розслаблена. Відкинулась на спинку сидіння, злегка повернувшись до мене, дивиться у ніч — і ледь посміхається. Говорити не хочеться. І здається, це взаємне.

Заїхати на заправку за кавою — теж своєрідна романтика. Теплий аромат напою повільно наповнив салон, змішуючись із напівтемрявою, розрізаною лише м’яким світлом панелі приладів. Атмосфера затишна, майже інтимна.

Я ловив кожну мить. Перший раз за довгий час було по-справжньому добре. Навіть намагаючись згадати, не міг пригадати, коли востаннє почувався настільки спокійно.

Я звернув до набережної, припаркувався й на мить завмер, дивлячись на Дніпро, який віддзеркалював вогні вечірнього міста. Картина — мов зі сну. Повернувшись до Олі, помітив, що й вона приголомшена цим краєвидом.

— Може, вийдемо? — запропонував.

Вона кивнула і, не чекаючи на допомогу, вибралась із машини. Ми зустрілись біля капота й завмерли в тиші, кожен у своїх думках.

— Я виросла біля Дніпра, — сказала вона, — але ніколи не втомлюсь ним милуватись. Це як перше кохання — в пам’яті залишаються тільки найкращі спогади.

— Є в цьому щось умиротворене, — відповів я. — Дивитись, як зорі віддзеркалюються у воді... Шкода, в місті цього не побачиш.

— Ти бачив таке на нічній риболовлі?

— І так, і ні. Мої батьки були фанатами походів — я з малечку ріс у наметах, на вогнищах, на світанках. А потім з’явився брат. Грошей бракувало. Батько поїхав на заробітки — і не повернувся. Помер. Мамі стало не до туризму. Вона працювала на двох роботах, а я — няньчив молодшого. Ті походи залишились десь далеко. Риболовля — не замінила.

— Шкода, що так склалося. У моїх батьків не було таких захоплень, але ми були близькими. Я мріяла, що у своїй родині заведу традиції: вечори піци й фільмів, турніри з бадмінтону, шахів або комп’ютерних ігор. Головне — разом.

Тематика легка, але її посмішка згасла. Очі знову втратили блиск, вона відвернула погляд. Засмутилась.

— Це чудова ідея, — спробував я підтримати настрій. Але ця розмова торкнулась і моїх болючих точок.

— Знаєш, сьогодні я усвідомив, як мало часу приділяв доньці. І досі не можу збагнути — чому.

— Шкодуєш?

— Неймовірно. Наче щось важливе вислизнуло, і я не встигаю його наздогнати.

— Хочеш повернути родину?

— Ні. Я хочу повернутись у життя Влади. Вона — моя донька. Хочу виправити помилки. Бути поряд.

— Щось заважає? — її голос став м’яким, майже шепотом.

— Відстань.

— Поки двері ще відчинені — варто скористатись можливістю. Бо буває, що одного твого бажання вже недостатньо. Не марнуй свій шанс.

— Не змарную, — тихо відповів я.

Попри серйозність розмови, мені стало тепліше на душі. Я сперся на капот, повільно простягнув до неї руки й обійняв, поклавши долоні на її живіт, а підборіддя — на плече. Це надто рано? Відштовхне? Напружиться?

Ні. Вона залишалась м’якою, спокійною. Її тіло довірливо розслабилось у моїх руках. Вона відкинула голову на мої груди.

Це було... забуте відчуття. Просте, але справжнє. Просто тримати жінку, яка подобається.

— Дякую за цей вечір, — прошепотів я біля її скроні.

— Ти про мою істерику в ресторані? — Оля не повірила. Стиснулась, хотіла відсторонитись.

— І за це теж. Ти була щира. Я просив чесності — і отримав її. Це не так просто, як здавалося. Але воно того варте.

Вона знову розслабилась у моїх руках.

Після того вже не хотілося повертатись до пейзажів чи дрібних тем. Ми просто стояли, обійнявшись, поки холод не змусив повернутись у авто. Я відвіз її додому.

Сексу не було. Навіть поцілунку біля дверей. Але між нами народилось щось тонке, невидиме — ниточка, яка з’єднала нас.