Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

— Як пройшло ваше побачення?

Дуже зручно, що наступного дня після зустрічі з Богданом я вже була записана до свого нового психотерапевта Анастасії й могла «по-свіжому» проаналізувати вчорашній вечір.

— Загалом добре, хоча були деякі неприємні моменти.

Я сиділа на дивані середньої жорсткості у світлому кабінеті в одному з бізнес-центрів столиці, навпроти психологині — молодої жінки у вільному одязі з блокнотом у руках. Дивно, як змінюються твої погляди на деякі речі. Колись мені було соромно обговорювати навіть найнезначніші моменти з психологом. Здавалося, це потрібно лише тим, у кого справжні проблеми. Було тривожно, бо не знала, чого очікувати і як себе поводити на таких сеансах.

Зараз же, маючи за плечима роки психотерапії, досвід звернення до психіатра і приймання антидепресантів, я почуваюся в цьому кабінеті приємно й затишно. Тут я зможу себе почути й зрозуміти.

— Розкажете детальніше?

— Одна з ключових причин, чому я погодилася на це побачення, — те, що він не схожий на мого колишнього чоловіка. Проте вчора я зловила певні флешбеки і відчула бажання втекти. Те, як він висловився про блогінг — зневажливо й зверхньо — його роздратування і мої нереалізовані очікування стали тригерами вчорашнього вечора. Але я змогла повернутись, і далі побачення було цілком приємним.

Говорю спокійно й зважено. Змогла відстежити ці речі майже одразу.

— Що стало причиною вашого повернення?

Доведеться проговорити це вголос і нарешті зізнатися самій собі.

— Я втомилася себе карати. Я досі думаю, що не заслужила на щастя, але все одно хочу спробувати зблизитися з чоловіком.

— Заслужити кохання?

— Ні. Тепер я знаю, наскільки це безперспективний і помилковий шлях. Я була відверта з Богданом і з собою. Не намагалася показати себе кращою, ніж є, не мовчала, коли щось не подобалося, і не говорила того, що, як мені здавалося, він від мене очікує.

— І як ви себе почували тоді й зараз?

— Тоді було тривожно, що він мене відкине чи навіть образить. І він таки образив — словами про блогінг. Але я це витримала й навіть дала відсіч. А зараз я відчуваю задоволення і навіть трохи пишаюся собою. І ще мені цікаво: чи продовжить він наші зустрічі, якщо я не буду зручною?

— Свого роду експеримент? — уточнила Анастасія, влучно вловивши мої думки. — Що прагнете отримати в результаті?

А й справді? Я так занурилась у подолання власних страхів і обмежень, тішуся вже самим фактом руху вперед. Але чого я хочу від цих зустрічей із Богданом? Окрім спілкування й уваги?

— Як мінімум — приємне спілкування, як максимум — інший, більш позитивний досвід. Бо зараз мені ще здається, що кохання, стосунки, сім’я — не для мене. Що я не така, неправильна і нікому не потрібна така, якою є.

— Подібний експеримент може стати для вас поштовхом і позитивним досвідом, навіть у разі невдачі. Принаймні, ви перевірите свою гіпотезу про власну неспроможність будувати стосунки. Лише прошу вас регулярно вести щоденник емоцій і думок. Так ви зможете вчасно помітити, якщо щось зачепить і нагадає минуле, або ж — побачите позитивну динаміку і ще краще закріпите результати.

Вийшовши з кабінету психолога, я вперше за довгий час відчула легкість. Усі думки були розкладені по поличках, а самі полички — ретельно протерті. Кожного свого демона я знала в обличчя й змогла б упізнати навіть у темряві.

У такому настрої захотілося безцільно пройтись вулицями, насолодитися тишею в голові й спокоєм у серці; загубитися в знайомому місті, знайти нове кафе й спробувати їхню фірмову закуску чи напій, помилуватись краєвидом за вікном і перехожими, які нікого не помічаючи, кудись поспішають. Колись це було моїм улюбленим заняттям. Як казав мій попередній психолог — ресурс. Потім на такі прогулянки не було часу, чи то я просто не могла собі їх дозволити або емоційно налаштуватися. А згодом і зовсім забула, як це — приємно.

Знайшовши гарне місце з вільним столиком біля вікна, я замовила брускети й квітковий чай. І поки чекала замовлення, як і планувала, розглядала перехожих, думаючи про них, їхні проблеми, мрії й бажання.

А за думками про інших прийшли думки про себе. І на сцену румінативних думок (Анастасія підкинула мені новий термін) вийшов новий демон — на ім’я «А якби». Якби я не прикидалася хорошою дівчинкою, не згладжувала всі кути, не прагнула бути нарешті завойованою, а сама уважніше придивилась до Льоші — то, можливо, зараз у мене була б сім’я. Чи хоча б нормальні стосунки. Я б не відчувала цього болю й провини.

Цей новий демон зайняв місце на поличці з іншими думками, пов’язаними з провиною та самобичуванням.

Сумно. Дійсно сумно усвідомлювати, скільки можливостей втрачено. Моє життя могло б бути зовсім іншим. Я могла б бути іншою.

Ну от. Я дістала блокнот і записала цю думку, як радила Анастасія: «Якби мені двадцятирічній — мої теперішні знання». Згадала приказку і посміхнулася: провина трохи розтисла свої лещата, хоч і не зникла зовсім. Та цього було достатньо, щоб мати змогу насолодитися чаєм і брускетою.

І моя душевна рівновага знову відновилась. Та чи надовго?