Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

Завтра на роботу — а це значить знову зіштовхнутися з добропорядними пліткарками, невдоволеними тим, що Богдан обрав її, а не їх.

Жіночий колектив — то справжня клоака, де емансипація й феміністичний рух залишились на рівні середньовіччя. Здавалося, що жіночки з мого відділу ходять на роботу, щоб знайти собі чоловіка. Звісно, бувають винятки. Мені просто «пощастило» опинитися поруч зі «зміїним тераріумом», як називала колежанок Мар’яна. Та все ж — це було образливо й емоційно тяжко.

Ось хто не переймається — так це моя подруга. Мар завжди знає, чого хоче, й відверто про це каже. А якщо когось це обурює — вона може голосно й прямо послати «доброзичливця» вслід за кораблем.

Натомість я з перших днів у колективі стала об’єктом пліток та пересудів. Бо була подругою й протеже Мар’яни, яка не приховувала конфронтації з відділом. Так буває: ти стаєш цапом-відбувайлом, бо на тебе легше нападати, бо ти вразливіший, ніж справжній об’єкт неприйняття. Так сталося і зі мною.

Раніше мене засуджували за непрезентабельний вигляд, небажання перемивати кістки іншим і відлюдькуватість. Тепер — за той «джекпот», який я, мовляв, відхопила.

Я просила Богдана не афішувати наші стосунки на роботі й була впевнена, що йому самому це не потрібно. Але підозрюю, що привід для пересудів їм уже не потрібен. Маховик запущено.

Набридло. Остогидло підлаштовуватись, ховатись і мовчати.

— Та яка різниця, що й як вони скажуть? Що конкретно вони мені можуть зробити? Я вже була з ними чемною, тихою й непримітною, і все одно мене сприймають як аутсайдера зі старшої школи. То нащо мені це? Чи не все одно?

Озирнулася навколо — і тільки тоді помітила, що почала думати вголос. Хтось кинув осудливий погляд, хтось — усміхнувся. Я змусила себе не тікати, а вирівняти спину й залишитися за столиком, допиваючи чай.

Подумаєш? Здаюсь дивачкою. Ну то й що. Може, я така і є.