Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Я піднявся сходами до юридичної агенції, де працював ще нещодавно. Тут залишились моє робоче місце й колеги, з якими я досить непогано спілкувався, та головне — тут був мій керівник і наставник — Вергун Василь Петрович.

Однокурсник батька, волею долі, з’явився в житті родини Одінцових саме тоді, коли вони його потребували найдужче. І хоча роман між ним і матір’ю Богдана не тривав більше року, Василь Петрович не зник із життя підлітка і залишився названим батьком. А зараз він міг би легко назвати наставника своїм найближчим другом — думка якого була цінною й завжди доречною. Саме з ним Богдан ділився особистим і не гребував спитати поради навіть у таких складних темах.

От і зараз я прийшов до нього, щоби поділитися тим, що болить. Краще було б зустрітись на нейтральній території, але зайві вуха в цій справі — це невиправданий ризик. Секретарка Василя Петровича, Мілана, яку я добре знав, сповістила про мій прихід, і я потягнув на себе масивні дерев’яні двері.

— Привіт, синку, — приязно привітався Василь Петрович. Він сидів за своїм робочим столом — таким самим масивним і громіздким, як усе в цій агенції. І сам 50-річний чоловік на вигляд був міцним і великим.

— Доброго дня, Василь Петровичу, — відповів я на рукостискання й сів навпроти його столу.

У кабінет увійшла Мілана, подала каву й вийшла, зачинивши за собою двері.

— Ну що, згодилися мої контакти? — одразу перейшов до справи колишній керівник.

Я махнув головою в знак згоди, хоч насправді новини були невтішними. Вирішив зробити ковток кави й вже потім розповісти про результат розмови з Валерієм, який працював у ГУР МОУ.

— На жаль, усе виявилось гірше, ніж я сподівався. Маша справді переїхала до Пітера — не сама, а слідом за коханцем, з яким познайомилась в Італії, куди я їх із Владою відправив. Такий собі Малінін Іван Володимирович, не остання людина у ФСБ, 1981 року народження, корінний петербуржець, одружений, має двох синів — 21-го й 17-ти років. Він винаймає квартиру Маші й Владі у Василієостровському районі, посприяв тому, щоб Владу взяли до місцевої гімназії, а Маші оформлює російські документи.

— Зрозуміло. Схоже, має на неї серйозні наміри.

— Схоже на те. І це велика проблема. Викрасти й вивезти доньку звідти я не зможу — у мене ніколи не буде таких ресурсів. Коханець Маші — надто велика риба. А інших варіантів я не маю.

— Ти, як завше, рубаєш з плеча. Такий дорослий, а насправді ще дитя, коли йдеться про особисте. От чого б ти досяг такими діями?

Я мовчав. Заплутався й зневірився — від відчуття безсилля й власної нікчемності. Я — жахливий батько. І втратив дочку назавжди.

— Маша — жінка, яка має свої потреби, бажання й слабкості, — продовжив Василь Петрович. Його вкрадливий голос, як завжди, повертав мені внутрішню рівновагу. Розмови з наставником завжди так діяли. Важливими були не так слова, як сам голос і ця його інтонація — вони ніби заряджали впевненістю й вірою у власні сили.

— Ти був з нею одружений, хоч трохи маєш її знати, — і, дочекавшись мого схвального кивка, продовжив: — То запропонуй їй те, чого не дасть цей Ваня.

— Я готовий на все, але вона не піде за мене заміж. Не повернеться.

— Заради тебе — ні, не повернеться. То, може, заради Влади? Або себе? Подумай як її адвокат. Оціни її інтереси. Що їй буде вигідно і потрібно?

Я замислився. Спробував відкинути власні образи й страхи й подивитися на Машу не як на свою колишню, а як на клієнтку.

Маша страждала у шлюбі від одноманітності — неодноразово на це скаржилася. Намагалася вести блог, але нічого не виходило. Та й я тоді критикував її, багато чого забороняв викладати в мережу. Цікаво, чи влаштовує її зараз роль коханки й утриманки — без друзів, дозвілля й самореалізації? Може, саме це я можу їй запропонувати? Більше не обмежуватиму. Хай живе, як хоче — аби я міг хоча б бачити доньку.

Ба більше — я ж тепер можу допомогти Маші реалізувати її мрію. Арсен. «Profістайл». Адже там цілий штат кваліфікованих людей: фахівці з просування, сценаристи, відеомейкери — вони здатні зробити з будь-кого зірку YouTube, TikTok чи Instagram. За цей час я вже встиг побачити «народження» нових зірок.

Якщо я заручусь підтримкою Арсена й можливостями його агенції — з Маші можна буде зробити нову зірку. Принаймні, я можу їй це запропонувати. Не знаю, чи погодиться. Не знаю, чи вона ще хоче щось чути від мене. Але це краще, ніж бездіяльність. Принаймні — я можу спробувати.

Поділившись ідеєю з Василем Петровичем, я почув від нього такі необхідні слова підтримки:

— Це схоже на план, Богдане. Якщо потрібна буде допомога — ти її завжди тут знайдеш. Будь-яка і будь-коли, синку.

Я це знав. Навіть якщо сам не домовлюся з Арсеном, то на нього натисне Василь Петрович. Він зможе. Має таку вагу. Тож тепер треба все ретельно обдумати й обережно запропонувати це колишній дружині. А далі — чекати й сподіватись, що Маші миліше бути українською блогеркою, ніж коханкою й утриманкою російського фсбшника.