Читати книгу - "Мої 18, Сергій Олексійович"

І ось вечір. Теплий серпневий вечір. Таня десь на побачення збирається. Запізнюється, як завжди. Мала з новими подругами у дворі гуляє. Ще не так то й пізно. Ще, мабуть, і п'ятої немає. 

Інтернет остогид вже. Це ж все не по справжньому. Це наче якійсь сурогат. Сурогат почуттів. Сурогат усього. 
Оці всі мережі соціальні — це не для мене. Не люблю я цього. Що може бути краще ніж жива людина? Я цього не розумію. 
Ну, ось бурчу вже, як старий дід. От Таня обов'язково з мене зараз посміялося. 

Вона з тих, хто з мережі й не вилазить. Мабуть, як майже усі зараз щось там пише та коментує. 

Зараз би добре з дівчиною погуляти. Але ж де її тут от зараз, щоб узяти? В мережах я знайомитися зовсім не люблю. Якось не щастить мені на ті мережі. Та й взагалі, щось і з дівчатами теж не дуже щастить останнім часом. От, наприклад Ніка. Чи там Ната. А ті віртуальні знайомства? Це ще до Нікі було. На світлині одно, а в житті зовсім інша. Ні. Всі це мережі це дійсно не моє. 

Я подивився у вікно. Там сонечко сяє. Блакитне небо. Люди ходять. Десь ідуть собі. Може з роботи. На зупинку. Чи там в "АТБ". А далі дерева та селище. Цікаво, що там? Що там далі? 
От пішов би зараз кудись. Та я тут нікого ще особливо не знаю. А з дівчатами знайомитися — зовсім щось я, мабуть, розучився. Тільки дивлюся і все. А підійти чомусь сміливості в мене не вистачає. 
От якби вони самі до мене підійшла. О. То зовсім інша справа. Та де там. 
Ми ж чоловіки. То потрібно, щоб перший крок саме ми й робили. От вони, мабуть, і чекають, коли. А я боюся. Соромлюся чи що?
Новий район. Нові люди. У дворі тут тихо щось дуже. 
От цікава мені що там далі? На тому селищі, що з мого вікна можна побачити. Я б сходив. Але якби з кимось за компанію. То треба дівчина. А краще компанія дівчат. Тільки де ж їх узяти тут тих дівчат?  Усі подруги моєї середньої сестри роз'їхалися. Хто де. А я так вже скучив за ними усіма. Особлива за Квіточкою. Навіть Юля у мандрах. Тетяна мені все про Яну розповідає. Та вона ж ще мала для мене. Та й як дівчина вона мені не дуже. Яна - гарний друг. Це дійсно так. А дівчина? Навіть не уявляю нас разом. От мені досі цікаво, хто ж то був зі мною тією першою ноччю. 

Ми з сестрою ще тиждень тому домовились, що я знайду собі тут дівчину. Але поки що в мене тихо. 

Є тут одна — "Принцеса". Вона живе разом з дідусем та бабусею. Батьки, як і в багатьох зараз, я так розумію, десь за кордоном. Теж на заробітках. От відразу це все мені помітно.

Бо одягають її, як справжню принцесу. Мабуть, усі гроші, що заробляли батьки, тільки на неї і витрачають. Бо так гарно, як ця дівчинка, ніхто в цьому дворі не був вдягнений. І ніхто так модна не виглядав, як вона. Я маю на увазі одяг.

Не знаю, як її звуть. Я декілька разів бачив її з дідусем та бабусею. Вона з ними ходила по крамницях. І взагалі вони постійно ходили у трьох. 

Я ніколи не бачив її саму, завжди під "охороною".

На вигляд їй було років вісімнадцять. А може це все ота -  акселерація? 

Висока на зріст. Гарна. Біляве волосся. Й дуже в неї такі наряди відверто сміливі. Я б це так назвав. 

Може тому і ніколи й не відпускали її одну. 

Сидять у дворі дівчата:

- "Принцесу", йди до нас, —  кличуть вони це яскраве дівчисько.

А та лише зачіску поправить, та йде собі далі. А поруч з нею, як завжди її рідні.

- Познайомся, — казала мені середня сестра.

- Та вона мені не дуже і подобається, - кажу я Тані, а сам думаю про те, що з задоволенням би з нею погуляв. Але, як з нею познайомитися, коли вона завжди під охороною.

"Принцеса", що тут ще казати. 

Йду сьогодні з магазину, а вона мені назустріч. Рано ще було. Десь година десята, мабуть. Можливо й раніше. Та людей на вулиці не так і багацько було. От вона йде. На мене дивиться. Посміхається. Зачіску починає виправляти. Ну, все мені зрозуміло. Але вона така ця дівчина  -- не те, що дуже висока. Крупна така. Але фігура красива. Що є, то є. 

- Привіт. - Кажу їй. - Ти з нашого двору. Давно хочу познайомитися та ти постійно не сама ходиш. - Вона стоїть, мовчіть та лише посміхається.

- Я йду в магазин. Якщо хочеш, підемо разом. По дорозі й познайомимся. А та дівчина, що поруч з тобою, то вона тобі хто? 

- Вона мені сестра. 

- А. - Наче з полегшенням відповідає мені "Принцеса" - То інша справа. Бо я думала, що то твоя дівчина. 

- Ні. В мене зараз, як раз немає дівчини. - С зацікавленістю дивлюся я на неї. Та чекаю, що вона ще мені хоче сказати. Але моя нова знайома мовчить. Лише посміхається та дивится на мене своїми великими очами. І там в них щось таке є. Щось дуже знайоме. 

- Я не можу довго з тобою бути, - каже вона з жалем у голосі. - Але ми можемо зустрітися в інший час. Наприклад, сьогодні в вечері. Година шоста тобі підійде? Бо мені можно тільки до дев'ятої. І то не дуже далеко.

- Підійде, - відповідаю ій я. - Як тебе до речі звати? Бо якось невдобно казати на тебе постійно "Принцеса".

- Мене звуть Альбіна. Альбіночка. - Мило посміхнулася мені моя нова знайома.

- Ух ти! У тебе дуже гарне ім'я. - Я зробив коротку паузу і подивився їй у вічі. - Альбіночка. Гарно звучить.

"Принцеса" зникла у під'їзді, а я спокійно пішов до себе додому. У мене в запасі була ще ціла купа часу, щоб приготуватися до майбутнього побачення з "Принцесою", як я все ще її про себе називав.

- О! Де це ти вже збираєшся? - Здивувалася моя середня сестра, бо майже весь час, як Ніка мені зрадила, а Ната відмовила, я сидів вечорами вдома. - То ти вдома сидиш і тебе надвір не витягнеш. – Помітила Таня. - Ну, чи з нами ходиш-гуляєш. А тут, як на парад слово збираєшся.

Похвалитися чи не варто. Я не витримав.

- На побачення йду. З "Принцесою". Бе-бе-бе. - Показав я Тані язик, знаючи, що вона її терпіти не може і дуже холодно про неї відгукується. - Вважай що ти проспорила. Буде в мене тепер дівчина.

- Ой, ой, ой. Можна подумати. - Не залишилося у боргу моя середня сестра. - Бажаю удачі!