Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

— Оце так американські гірки! – захоплено розреготалася Леніна.

Але Генрі озвався на диво меланхолійним тоном.

— А знаєш, що то були за гірки? – запитав він. – Це було остаточне й цілковите зникнення якоїсь людської істоти. Знесіння вгору струменем гарячого газу. Цікаво було б знати, хто це був – чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... – Він зітхнув. А тоді рішуче й бадьоро додав: – Так чи інакше, але в одному ми можемо не сумніватися: хоч хто б була ця істота, вона прожила щасливе життя. Тепер усі щасливі.

— Так, тепер усі щасливі, – луною відгукнулася Леніна. Впродовж дванадцяти років вони чули, як ці слова повторювалися по сто п’ятдесят разів щоночі.

Зробивши посадку на даху сорокаповерхового багатоквартирного будинку у Вестмінстері, де мешкав Генрі, вони попрямували відразу до їдальні. Там в оточенні веселої й гамірної компанії вони насолодилися чудовою вечерею. Сому їй подали разом із кавою. Леніна спожила дві напівграмові таблетки, а Генрі три.

О   дев’ятій двадцять вони перетнули вулицю в бік щойно відкритого в Вестмінстерському абатстві кабаре. Ніч була майже безхмарна, безмісячна й зоряна; але Леніна й Генрі, на щастя, навіть не усвідомили цього доволі депресивного факту. Яскраві електричні реклами ефектно приховали зовнішню пітьму. «КАЛЬВІН СТОУПС І ЙОГО ШІСТНАДЦЯТЬ СЕКСОФОНІСТІВ». Ці величезні літери заклично сяяли з фасаду оновленого абатства. «НАЙКРАЩИЙ У ЛОНДОНІ ОРГАН КОЛЬОРІВ І АРОМАТІВ. УСЯ НАЙНОВІША СИНТЕТИЧНА МУЗИКА».

Вони зайшли всередину. Повітря здавалося гарячим і трохи задушливим від пахощів амбри й сандалу. На куполоподібній стелі зали кольоромузичний орган миттєво намалював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів виконували стару улюблену мелодію: «Немає жодної у світі білім Пляшки, як ця солодка й люба Пляшечка моя». Чотириста пар витанцьовували п’ятикроковий танець на лискучій підлозі. Леніна й Генрі невдовзі стали чотириста першою парою. Сексофони завивали, як коти під місяцем, стогнучи в альтових і тенорових регістрах, немовби в передчутті оргазму. Збагачене розкішними обертонами, їхнє трепетне багатоголосся наближалося до кульмінації, стаючи дедалі гучнішим і гучнішим – аж поки врешті-решт дириґент помахом руки випустив на волю останню оглушливу ноту цієї безтілесної музики так, що всі вісімнадцять тілесних музикантів просто перестали існувати. Громовиця у ля-бемоль мажорі. А тоді майже в суцільній тиші, майже в суцільній темряві почалося поступове затухання, дімінуендо, що крок за кроком, чвертьтонами, стишувалося до ледь чутного шепоту, до напівзникомого домінантакорду, що завис у повітрі (тоді як ще й далі можна було розрізнити пульсування п’ятичетвертного ритму), насичуючи потьмянілі секунди інтенсивністю очікування. Аж ось це очікування було винагороджене. Зненацька й вибухово зійшло сонце, а шістнадцятка водночас розродилася піснею:

Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало!

Пляшечко моя, навіщо ви мене декантували?

Всередині у тебе синє небо,

Й погода завжди гарна;

Бо

Немає жодної у світі білім Пляшки,

Як ця солодка й люба Пляшечка моя.

Ступаючи по п’ять кроків разом з іншими чотирмастами парами довкола Вестмінстерського абатства, Леніна й Генрі все ще танцювали в цілком іншому світі – теплому, барвистому, безкінечно дружньому світі святкової соми. Які були всі добрі, вродливі, чудові й веселі! «Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало...» Але Леніні й Генрі вже нічого не бракувало... Вони були всередині, тут і тепер – у безпечній утробі, де гарна погода, де вічно синє небо. А коли виснажені шістнадцятеро музик відклали вбік свої сексофони і з апарата синтетичної музики зазвучав найновіший повільний «Мальтузіанський блюз», вони, мабуть, перетворилися на ембріонів-близнюків, що лагідно погойдувалися на хвилях пляшкового океану з замінника крові.

— На добраніч, любі друзі. На добраніч, любі друзі. – Гучномовці завуальовували свої команди ввічливістю м’яких мелодій. – На добраніч, любі друзі...

Слухняно, разом з усіма іншими, Леніна й Генрі залишили будівлю. Депресивні зірки за цей час уже пройшли доволі довгий шлях у небесах. Але хоча розділовий екран світлових реклам уже великою мірою померкнув, ця молода пара ще й далі залишалася в щасливому невіданні стосовно ночі.

Друга доза соми, яку вони спожили за півгодини перед закриттям, вибудувала цілком непроникну стіну між реальним усесвітом і їхньою свідомістю. Так і не виходячи зі своїх пляшок, вони перетнули вулицю й піднялися ліфтом до кімнати Генрі на двадцять восьмому поверсі. Та попри всю свою запляшкованість і незважаючи на другу грамульку соми, Леніна не забула вжити всі протизаплідні заходи безпеки, згідно з нормативними вимогами. Роки інтенсивної гіпнопедії та Мальтуазіанських вправ тричі на тиждень, починаючи з дванадцяти років і до сімнадцятиріччя, зробили процедуру вживання цих заходів такою ж автоматичною й неуникною, як кліпання очима.

— О, якраз нагадала собі, – мовила вона, виходячи з ванної кімнати, – Фанні Краун хотіла довідатися, де ти знайшов той симпатичний зелений патронташ-кулішницю, який ти мені дав.

ЧАСТИНА 2

Що другого четверга в Бернарда були дні Солідарної служби. Після ранньої вечері в Афродітеумі (куди згідно з Другим параграфом статуту було обрано нещодавно Гельмгольца) він попрощався зі своїм приятелем і, зупинивши на даху таксі, звелів водієві летіти до Фордзонівської громадської співальні. Апарат піднявся на кілька сотень метрів, а тоді розвернувся на схід, і ось уже Бернардовим очам відкрилася величезна і прекрасна будівля співальні. Освітлені прожекторами всі триста двадцять метрів штучного каррарського мармуру виблискували своєю сліпучою білосніжністю понад Ладгейтським пагорбом; з кожного кута платформи для гелікоптерів здіймався, виблискуючи малиновим сяйвом на тлі нічного неба, височенний символ «Т», а з отворів двадцяти чотирьох золотистих сурм гриміла врочиста синтезована музика.

— Чорт, я запізнився, – буркнув собі під ніс Бернард, побачивши годинник співальні Біґ-Генрі. І справді, коли він розраховувався з таксистом, Біґ-Генрі почав уже відбивати час.

— Форд,