Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

249
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 44
Перейти на сторінку:
рідний батько? Ти ж знаєш це, хоча ми ніколи не говорили про це? Мені теж цього ніхто не говорив, однак знаю, я це інтуїтивно відчула ще дитиною. Це почуття було ясніше за будь-яке тверде знання. Він не здогадується, що я не його донька, але я була б щасливішою, якби він це знав. Тоді, можливо, він не любив би мене так і не мучився б до смерті через мене. О, ти не знаєш, як дитиною я кілька разів мало не сказала йому це! Але між ним і мною стоїть жахлива стіна. Її звела моя мати. Наскільки я пам’ятаю, за все життя мені вдалося перекинутися з ним віч-на-віч лише двома-трьома словами. Мені, маленькій дівчинці, невільно було сидіти у нього на колінах, не випадало його цілувати. «Ти забруднишся, не йди до нього!» — казали мені. Я завжди мала бути світлою принцесою, а він — брудним, нечистим рабом. Просто диво, що це огидне, отруйне сім’я не пустило в моєму серці коріння.

Я дякую Богові, що він цього не допустив! А проте, часом я думаю: якби насправді я була бездушним, зарозумілим чудовиськом, це невимовне співчуття і жалість до нього не рвали б мене на шматки. І іноді я кляну долю, що вберегла мене від цього!

Іноді мені шматок застряє у горлі, коли я думаю про те, що він, щоб нас утримати, працює до кривавих мозолів. Учора, посеред вечері, я зірвалася зі свого місця за столом і рвонула вниз, до нього. Моє серце було повне вщерть, що мені здавалося: цього разу я скажу йому все як на сповіді… скажу все. Я хотіла попросити його: виштурхай нас обох, як чужих собак, мати і мене… Ми більшого й не варті! А його, його… цього мерзенного страшного здирцю, — він, певно, і є мій рідний батько, — задуши! Вбий його своїми чесними сильними руками майстрового! Я хотіла йому крикнути: «Зненавидь мене, як тільки може зненавидіти людина, щоб я, нарешті, стала вільною від цієї жахливого пекучого жалю!» Тисячу разів я благала: «Боже світе, пошли йому ненависть у серці!» Але, як на мене, швидше річка потече назуспіт, аніж це серце сповниться ненависті…

Я вже була сягнула рукою до ручки дверей майстерні і зазирнула у вікно всередину. Він стояв біля столу і крейдою виводив моє ім’я. Єдине слово, що він вміє писати! І тут мене опустила мужність. Знаю, що це мало статися і край!

Або він, не слухаючи мене, весь час примовляв би: «Ласкава панно, дочко Офеліє!», як він робить це щоразу, коли мене бачить, або він би мене зрозумів і… і хибнувся розумом! Бачиш, хлопчику мій, тому тобі ні варто мені допомагати! Чи смію я розбити вдрузки те єдине, на що він сподівається? Хіба не я завиню тим, що його бідна душа остаточно порине у вічну ніч? Ні, мені залишається одне: стати тим, заради чого він катувався дні і ночі: в його очах — блискучою зіркою, а в моїх власних, певно, духовною повією!

Не плач, мій милий, хороший хлопчику! Нащо плакати! Я тебе скривдила? Ходи сюди! Ну, не вішай носа! Хіба ти кохав би мене більше, якби я думала інакше? Я тебе налякала, бідолашний мій Христофоре? Знаєш, можливо, все не так вже й погано, як я описала! Може, я занадто сентиментальна і, коли дивлюся на все, то перебріхую і роблю з мухи слона. Коли день у день людині доводиться весь час декламувати монолог Офелії, від цього залишається сильний осад. У цьому жалюгідному мистецтві комедіантів є щось срамотнє, що отруює душу. Послухай, а раптом станеться небачене, дивовижне чудо, і в столиці мене зустрінуть з литаврами і трубами, і миттю… все… все… піде на лад?

Вона голосно й щиро засміялася й осушила губами мої сльози, проте ясно відчув, що вона зробила це спеціально, щоб підбадьорити мене, щоб я достроївся до тону її веселощів. До моєї глибокої печалі за нею домішувалося й інше почуття, що розривало мене на частини. Я, повен смутку, усвідомлював, що вона старша за мене не тільки, як на земний вік, ні, я був дитиною та й годі.

Весь цей час, відтоді, як ми запізнались і покохали одне одного, вона ховалася від мене зі своєю зажурою і всіма своїми муками. А я? При першій нагоді відкривав їй найменший, найдитячіший мій клопіт. У міру того, як я з жахом усвідомлював, наскільки її душа зріліша і доросліша за мою, коріння моїх сподівань таємниче обривалося.

Вона, певно, відчувала те ж саме, бо весь час гаряче й ніжно обіймала й цілувала мене, так, що раптом її пестощі здалися мені материнськими. І я кажу їй самі ласкаві й теплі слова, які лишень можу придумати, проте в мозку моєму цвяшком стримлять невизначені, але нав’язливі думки: «Я маю зробити бодай щось! Тільки лише дії можуть мене зробити гідним її! Але чим я їй зараджу? Як я можу її врятувати?»

Я відчуваю, як страшна чорна тінь підноситься в мені, як стискає моє серце щось безформне. Я чую шепіт сотень хрипких голосів над моїм вухом: «Її названий батько, цей ідіотський точильник. Це він перепона! Подолай її! Закатруп його! Хто про це дізнається? Боягуз, чого ти боїшся себе самого?»

Офелія відпускає мої руки. Вона мерзне. Я бачу, що кохана тремтить. Невже вона вгадала мої думки? Я чекаю, поки вона щось скаже, що-небудь, що дасть мені хоча б таємний натяк на те, що маю зробити.

Все чекає в мені: мій мозок, моє серце, моя кров. Навіть шепіт в моїх вухах замовк і теж чекає. Чекає, зачаївшись, з диявольською упевненістю у перемозі. Вона говорить, і я чую, як душевний холод змушує цокотіти її зуби… вона, радше, бурмоче, ніж говорить: «Можливо, ти зглянешся на нього, Янголе Смерті?»

Чорна тінь у мені раптово перетворюється на біле страшне полум’я, що охоплює мене з голови до ніг.

Я зриваюся на ноги, хапаюся за весла: човен наче тільки й чекає на цей знак. Він пливе чимраз швидше і швидше, й беручка течія жене нас до нашого берега, до Пекарської. Очі будинків знову блимають у темряві, мов жарини. Шалений потік несе нас до греблі, туди, де річка залишає місто.

Кохання надає мені сили, і я гребу просто до нашого дому. Біла піна ліпиться до облавків. Щоразу штовхаючись веслами, я відчуваю, як росте моя божевільна рішучість! Риплять у кочетах шкіряні паски: «Убий! Убий!

1 ... 18 19 20 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"