Читати книгу - "Гробниця"

На якусь мить їй закортіло натиснути кнопку дзвінка та спробувати вмовити кого-небудь із мешканців впустити її всередину, щоб подивитися. Зрештою, саме в цьому будинку Дебюссі написав твір, що перевернув його життя — свою єдину оперу «Пеллеас і Мелізанда». Саме тут застрелилась Ліллі за кілька днів до п’ятої річниці їхнього подружнього життя, дізнавшись, що Дебюссі назавжди покидає її заради Емми Бардак, синові котрої він давав уроки гри на фортепіано. Ліллі вижила, але хірургам так і не вдалося витягти кулю. На думку Мередіт, те, що їй довелося решту життя прожити з таким чисто предметним спогадом про свого колишнього чоловіка, певним чином стало найпікантнішою — хоча й найжахливішою — подробицею цієї історії.

Вона вже була піднесла руку до сріблястого переговорного пристрою, але стрималась. Мередіт вірила, що кожне місце має свій особливий дух. Вона серйозно ставилася до ідеї, що за деяких обставин у будинку може лишатися щось на кшталт відлуння минулого. Проте тут, у цьому величезному місті, спливло чимало часу. Навіть якщо цегла та будівельний розчин лишилися тими самими, за сотню років бурхливого людського життя тут перебувало надто багато різних духів. Забагато кроків, занадто привидів.

І Мередіт утратила цікавість до вулиці Кардіне. Витягнувши мапу, вона згорнула її в акуратний чотирикутник і рушила на пошуки площі Клода Дебюссі. Коли ж вона знайшла її, то, відверто кажучи, її спіткало ще більше розчарування. Шестиповерхові споруди були якісь грубі, неоковирні. На розі — комісійний магазин. А довкола — ані душі. Ця місцина мала на собі ознаку занепаду. Пригадавши елегантні статуї письменників, художників та архітекторів, установлені в парку Монсо, Мередіт розсердилася на Париж за те, що він так убого й скупо вшанував одного з найвідоміших своїх синів.

Мередіт вирушила назад, до пожвавленого бульвару Батіньйоль. У всій літературі про Париж 1890-х років — Париж Дебюссі — про нього згадувалося як про досить небезпечне місце, що лежить подалі від величних бульварів і проспектів. Тут були райони quartier perdus, яких слід уникати.

Вона попрямувала далі — і вийшла на Рю де Лондр, де Габі й Дебюссі орендували в січні 1892 року свою першу квартиру, їй кортіло відчути щось особливе, якусь ностальгічну атмосферу, якийсь настрій, притаманний тільки цьому місцю, але в неї нічого не вийшло. Мередіт ішла, подумки відзначаючи номери, і, нарешті, зупинилася там, де мав стояти будинок Дебюссі. Відступивши крок назад, вона видобула блокнот, щоб звірити правильність номера, — і невдоволено насупилась.

День сьогодні явно нещасливий.

Схоже, що в якийсь момент минулого сторіччя вокзал Сен-Лазар просто поглинув цей будинок. Вокзал постійно розростався, проковтуючи шматки навколишніх вулиць. І ніщо довкола не пов’язувало минувшину із сьогоденням. Навіть фотографувати тут було нічого. Цілковитий брак усілякої присутності. Нуль.

Озирнувшись, Мередіт побачила на протилежному боці вулиці маленький ресторанчик «Ле Пті Шаблісьєн». Їй хотілося їсти. А ще більше їй кортіло випити склянку вина.

Вона перетнула вулицю. Меню було написане крейдою на чорній дошці, що стояла на тротуарі. Великі вікна були сором’язливо завішені мереживними фіранками, так що всередині нічого не було видно. Мередіт натиснула на старомодну дверну ручку — і тієї ж миті пронизливо задеренчав дзвоник. Вона ввійшла всередину, і її зустрів на порозі немолодий офіціант у білому лляному фартуху на талії.

— Бажаєте попоїсти?

Мередіт ствердно кивнула, і її провели до одномісного столика в кутку. Паперова скатертина, брязкітливі срібні ножі та виделки, пляшка води на столі. Вона замовила страву дня — plat du jour — і келих «Фіту».

М’ясо, філе, було чудове — рожеве в центрі та приправлене гострим перцевим соусом. Камамбер був належним чином витриманий. Поглинаючи їжу, Мередіт роздивлялася чорно-білі світлини на стінах. Знімки кварталу, зроблені в давно минулі дні; ресторанний персонал, що гордо завмер коло входу: офіціанти з чорними вусами та хрусткими білими комірцями, а в центрі — патрон зі своєю статечною дружиною, убрані в накрохмалені святкові шати. Фото старого трамвая на Рю д’Амстердам, поруч — сучасний знімок знаменитої годинникової вежі на фронтоні вокзалу Сен-Лазар.

А найкращим фото було те, яке вона впізнала. Мередіт усміхнулася. Над дверима кухні, біля студійного портрета жінки з молодиком і дівчинкою з кучмою кучерявого волосся висіла копія однієї з найвідоміших світлин Дебюссі. Цей знімок зробили на віллі Медичі в Римі 1885 року, коли йому було лише двадцять три. Насупившись, Дебюссі дивився своїм неповторним похмурим поглядом. Це фото неможливо було сплутати з жодним іншим: коротке кучеряве волосся над чолом і чорні вусики, що ледь почали пробиватися. Мередіт планувала використати цю фотокартку на зворотному боці суперобкладинки своєї майбутньої книжки.

— Він мешкав саме на цій вулиці, — сказала вона офіціантові, вводячи свій PIN-код, і махнула рукою, показуючи на фотографію. — Клод Дебюссі. Он там його фото.

Офіціант байдуже знизав плечима й промовчав, але відразу ж пожвавішав і почав усміхатися, забачивши щедрі чайові.

РОЗДІЛ 11

Решта дня минула згідно з планом.

Мередіт старанно обійшла інші адреси, зазначені в списку, встигла побувати всюди, де мешкав Дебюссі, а о шостій повернулася до готелю. Вимившись під душем, вона перевдяглась у білі джинси та блідо-синій светр. Потім Мередіт завантажила знімки з цифрового фотоапарата у свій переносний комп’ютер, перевірила пошту — грошей і досі не було, — повечеряла в кафе напроти, а вечір завершила зеленим коктейлем, що виглядав підозріло, але смакував навдивовижу добре.

Повернувшись до номера, Мередіт відчула доконечність почути знайомий голос і зателефонувала додому.

— Привіт, мамо, Це я.

— Мередіт?

У материнському голосі лунала турбота, і на очах у Мередіт виступили сльози. Раптом вона відчула себе дуже далеко від домівки й незвичайно самотньою.

— Як твої справи? — спитала вона.

Вони трохи побазікали. Мередіт розповіла матері про все, що зробила з часу їхньої останньої розмови, і про ті місця в Парижі, що їх устигла відвідати після приїзду. І під час розмови її не полишала думка, що, поки вони теревенять, накопичується рахунок за телефон.

На тому кінці лінії настала пауза.

— А як твій інший проект? — нарешті спитала Мері.

— Поки що за нього не бралася. Надто багато роботи тут, у Парижі. Коли після вихідних подамся до Рен-ле-Бена,