Читати книгу - "Не сподівайтеся позбутися книжок"

У.Е.: Мені здається, що ми незаслужено забули про Антоніоні протягом останніх років. І навпаки — Фелліні після смерті цінують все більше і більше.

Ж.-К.К.: Його я, певно, люблю найбільше, навіть якщо він не завжди на своєму місці.

У.Е.: Протягом усього його життя, в час надзвичайної політичної заанґажованості, Фелліні сприймали як мрійника, якого не цікавили соціальні реалії. Перевідкриття його кіно після смерті дозволило переоцінити його доробок. Я нещодавно передивився по телевізору «Солодке життя». Це потужний шедевр.

Ж.-К.К.: Коли кажуть про італійське кіно, то багато хто згадає перш за все П’єтро Джермі, Луїджі Коменчіні, Діно Різі, тобто італійську комедію. Мені трохи страшно, що зрештою можуть забути тих, які для нас у ті часи були посередині. Режисер на кшталт Мілоша Формана захотів знімати кіно, дивлячись у підлітковому віці фільми італійського неореалізму, особливо стрічки Вітторіо де Сіка. Для цього існувало італійське кіно, з одного боку, та Чарлі Чаплін — з іншого.

У.Е.: Повернімося до нашої гіпотези. Коли держава надто могутня, поезія мовчить. Коли держава в повній кризі, як це було в Італії після війни, мистецтво вільне говорити те, що має сказати. Велика доба неореалізму розгортається, коли від Італії лишилися лиш друзки. Ми ще не увійшли в еру, названу згодом італійським дивом (тобто промислове і торгівельне відродження у 1950-х роках). Фільм «Рим — відкрите місто» вийшов 1945 року, «Пайза» — 1947 року, «Викрадачі велосипедів» — 1948 року. Венеція протягом XVTII століття була ще потужною комерційною силою, але наближалася до занепаду. Але в неї були Тьєполо, Каналетто, Ґварді та Ґольдоні. Тож, коли влада занепадає, це стимулює одні види мистецтва, а інші — ні.

Ж.-К.К.: Протягом часу абсолютної влади Наполеона, тобто між 1800 і 1814 роками, у Франції не було видано жодної книжки, яку би досі читали. Живопис помпезний, скоро перетвориться на надміру претензійний. Давид, який був великим художником до того, як написав «Коронацію Наполеона», став прісним і пласким. Він погано закінчить у Бельгії, малюючи античні манірності. Не було ні музики, ні театру. Знову і знову грали п’єси Корнеля. Наполеон, коли ходив у театр, то на вистави за п’єсою Корнеля «Цінна».[11] Мадам де Сталь мусила піти у вигнання. Шатобріана влада ненавидить. Його шедевр, «Замогильні нотатки», який він почав писати потай, лиш частково і доволі пізно опубліковано за життя письменника. Романи, що його тоді прославили, нині, на жаль, неможливо читати. Дивний фільтр: те, що він писав для своїх читачів, нині просто нецікаве, а те, що він писав наодинці з собою, для самого себе, нас зачаровує.

У.Е.: Це історія Петрарки. Він поклав ціле життя на створення великої праці латинською мовою — «Africa» — і був переконаний, що це стане новою «Енеїдою» і що вона принесе йому славу. Він знічев’я написав сонети, які його назавжди прославили.

Ж.-К.К.: Поняття фільтрування, про яке ми говоримо, природно привело мене до згадки про вина, які ми фільтруємо перед вживанням. Тепер є вино, що має якість «нефільтрованого». Воно зберігає в собі усі часточки, що іноді надають особливого смаку, який від фільтрування зникає. Можливо, ми в школі спробували надто фільтровану літературу, і нам тому бракує різних нечистих смаків.

Кожна видана нині книжка —

це пост-інкунабула

Ж.-Ф. де Т.: Цей діалог дуже втратить, якщо ми не зважатимемо на те, що ви обоє — не тільки автори книжок, але й бібліофіли, і що ви присвятили багато часу та витратили чимало грошей, аби зібрати рідкісні й дуже цінні книжки, тож я хотів би почути від вас про особливу логіку вашого колекціонування.

Ж.-К.К.: Для початку — історія, яку мені розповів Пітер Брук. Едвард Гордон Крейг, великий театральний діяч, Станіславський англійського театру, протягом 1939–1945 років опинився в Парижі, де не мав, чим зайнятися. У нього була маленька квартирка, трохи грошей і не було можливості повернутися до Англії, тож він, аби розвіяти нудьгу, ходив до букіністів на набережну Сени. І там випадково знайшов і купив дві речі. Перша — довідник із назвами вулиць Парижа часів Директорії, а також список імен і адрес тодішніх містян. Друга — щоденник тодішнього килимаря та продавця меблів, куди той записував усі заплановані зустрічі.

Крейг зіставив довідник і щоденник, витратив два роки на відновлення точних маршрутів килимаря. На основі невільно наданої ремісником у щоденнику інформації, він зміг відновити любовні історії та навіть один адюльтер часів Директорії. Пітер Брук, який добре знав Крейга і усвідомлював усю ретельність його дослідження, розповідав, наскільки захопливими були відновлені історії. Якщо килимар мав дійти до пункту призначення за годину, а приходив за дві години, то він дорогою мав десь зупинятися. Але навіщо?

Як і Крейг, я люблю оволодівати книжками, які раніше комусь належали. Особливо люблю народну літературу, тобто гротескну та бурлескну французьку літературу початку XVII століття, що, як я вже казав, залишається недооціненою. Якось я знайшов одну з таких книжок, що була наново оправлена в часи Директорії, тобто майже за два століття після видання, ще й в сап’янову палітурку, що свідчить про дуже шанобливе ставлення до дешевої книжки минулих часів. Значить, за Директорії жив хтось, хто поділяв мої смаки, хоча в ту добу така література не цікавила буквально нікого.

Я відчуваю в цих текстах мандрівний непередбачуваний ритм, який більше ні на що не схожий, радість, нахабство, все те, що зацькував класицизм. Французьку мову понівечили євнухи на кшталт Буало, які фільтрували все залежно від власної ідеї про «мистецтво». Довелося дочекатися появи Віктора Гюго, аби віднайти бодай частинку конфіскованого народного скарбу.

Також у мене є — дам інший приклад — твір письменника-сюрреаліста Рене Кревеля: книга належала Жакові Ріго і була підписана автором для нього. Згодом обоє наклали на себе руки. Ця книжка, і тільки вона, дозволяє мені побачити певний потаємний зв’язок, примарний, але кривавий, поміж обома цими чоловіками, котрих таємно зблизила їхня смерть.

У.Е.: У мене є книжки, які набули цінності не своїм змістом або рідкісністю видання, а тими слідами, що лишали на них незнайомці, іноді підкреслюючи рядки різними кольорами, пишучи нотатки на полях… Наприклад, у мене є стара книжка Парацельса, кожна сторінка якої ніби помережана, де нотатки