Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Надто жарко ще їхати, — сказав капітан Паравічіні.

— Можете не тривожитись, — сказав Нік. — Тепер зі мною якийсь час нічого не станеться. Ото було напало, але не дуже. Напади минають чимраз легше. Я знаю, коли воно починається, бо стаю страшенно балакучий.

— Я пошлю з вами ординарця.

— Це зайве. Я знаю дорогу.

. — Скоро знову приїдете?

— Неодмінно.

— Може, все-таки послати…

— Ні,— сказав Нік. — На знак довіри.

— Ну гаразд. Тоді чао.

— Чао, — сказав Нік.

Він пішов назад тією самою дорогою у видолинку, туди, де залишив велосипед. Ближче до вечора, коли він помине канал, на дорозі буде затінок. Там, за каналом, обабіч дороги ростуть дерева, які не зачепив жоден снаряд. Це ж там вони зустріли колись на марші Terza Savoia [7], кавалерійський полк, що тягся по снігу, озброєний списами. У морозяному повітрі з кінських ніздрів вихоплювались білі клубки пари. Ні, то було не там, а десь-інде. Де ж воно було?

— Швидше б уже дійти до того велосипеда, — мовив Нік сам до себе. — А то ще зіб’єшся з дороги й не потрапиш у Форначі.

«КРАЛИНА» МАТИ

Коли помер його батько, він був ще зовсім юний, і його імпресаріо поховав старого постійно. Цебто придбав ділянку на кладовищі назавжди. Та коли згодом померла і його мати, імпресаріо розважив, що колись же вони таки охолонуть один до одного. Вони крутили любов; еге ж, він із тих, він «краля», хіба ви не знали? Ну звісно, що так. Отож імпресаріо ‘поховав його матір тільки на п’ять років.

Так от, перше нагадування він отримав, коли повернувся до — Мексіки з Іспанії. Там говорилося, що це перше попередження, іцо п’ять років уже минуло, тож нехай він подбає про те, щоб продовжити термін на материну могилу. Придбати ділянку назавжди коштувало всього двадцять доларів. Тоді вся готівка була в мене, і я сказав: «Дозволь, Пако, я це залагоджу». Та він сказав ні, він сам усе зробить. Сьогодні ж таки піде і зробить. Це його мати, і він хоче подбати про неї сам.

За тиждень надійшло друге нагадування. Я прочитав йому той папірець і сказав:

— А я був певен, що ти уже все зробив.

Ні, мовляв, він ще не встиг.

— То дозволь мені,— сказав я. — Гроші ж осьде, у скриньці.

Ні, відказав він. І нема чого ним попихати. Він сам це залагодить, як до того дійде. Та й навіщо, мовляв, віддавати гроші, поки не приспіло?

— Гаразд, — мовив я. — Тільки ж гляди не забудь.

На той час він мав контракт на шість боїв по чотири тисячі песо за бій, а до того ще й бенефіс. Тільки в столиці він загріб йонад п’ятнадцять тисяч доларів. Просто був скнара…

Третє нагадування принесли наступного тижня, і я прочитав йому, що там говорилося. Його попереджали: якщо він не сплатить гроші до найближчої суботи, могилу його матері розкопають, а останки скинуть у загальну яму. Він сказав, що того ж дня Поїде до міста і все зробить.

— Чому б не доручити цього мені? — спитав я.

— Не лізь не в свої справи, — відповів він. г— Це моя мати, і я сам про неї подбаю.

— Гаразд, хай буде по-твоєму, — сказав я. — Клопочися своїми справами сам.

Він узяв із скриньки потрібні гроші, хоча в ті часи завжди мав при собі не менш як сотню песо, і пообіцяв, що неодмінно все залагодить. Тоді вирушив з тими грішми до міста, і я вже був певен, що він додержав слова.

Та ще через тиждень надійшло таке повідомлення: оскільки відповіді на останнє попередження не одержано, останки його матері викопано й скинуто в загальну яму на кладовищенському звалищі.

— Боже милий! — сказав я йому. — Та ти ж обіцяв, що заплатиш, і навіть гроші із скриньки взяв, а що тепер з твоєю матір'ю? Боже, страх навіть подумати! Твоя рідна мати — у загальній ямі, на звалищі! Чом ти не дав мені це залагодити? Я б надіслав гроші після першого ж нагадування.

— Це не твоє діло. Вона моя мати.

— Не моє діло, звісно, але ж твоє діло. Що то за серце треба мати, щоб дати вчинити таке з рідною матір'ю? Та ти просто не гідний того, щоб вона колись у тебе була.

— Це моя мати, — сказав він. — І тепер вона стала мені ще дорожча. Тепер мені не треба думати, що вона лежить десь там у домовині, і сумувати з цього. Вона тепер скрізь довкола мене, як ото птахи чи квіти. І завжди буде поруч.

— Боже милий! — мовив я. — Ну що в тебе за серце? Не хочу навіть, щоб ти озивався до мене.

— Вона тепер скрізь довкола, — повторив він, — і я більш ніколи не сумуватиму.

У той час він викидав хтозна-скільки грошей на жінок, намагаючись увести в оману людей і показати себе таким же чоловіком, як усі, але на тих, хто хоч трохи його знав, це не справляло анінайменшого враження. А мені він заборгував більш як шістсот песо і ніяк не хотів віддавати.

— Навіщо тобі зараз гроші? — казав він. — Невже ти мені не довіряєш? Хіба ж ми не друзі?

— Ідеться не про дружбу й не про довіру. Просто, поки тебе не було, я сплачував рахунки власними грішми і тепер хочу, щоб ти їх мені віддав, і ти повинен віддати.

— Я не маю таких грошей.

— Маєш, — сказав я. — У скриньці досить грошей, і ти вільно можеш розрахуватися зі мною.

— Ці гроші потрібні мені на інше, — відказав він. — Ти ж не знаєш моїх потреб.

— Я залишався тут увесь той час, що ти був в Іспанії, і ти передоручив мені всі рахунки, які надходили, усі оті господарські видатки, а грошей ні разу не прислав, отож я витратив більш як шістсот песо з власної кишені, і тепер вони мені потрібні, і ти міг би їх віддати.

— Скоро віддам, — сказав він. — А зараз ці гроші потрібні мені самому.

— Навіщо?

— Я маю свої власні справи.

— То віддав би хоч частину.

— Не можу, — сказав він. — Вони мені страх як потрібні. Але потім я віддам.

В Іспанії він провів усього два бої — там швидко побачили, що він таке, і страшенно його не злюбили, а він справив собі сім нових матадорських костюмів і — отака вже бісова вдача — так недбало спакував їх, вирушаючи назад, що чотири костюми геть зіпсувалися в дорозі