Читати книгу - "Джейн з Ліхтарного Пагорба"

— Ні, це щось більше, Ендрю. Вона не з тих, в кого що на душі, те й на устах, згадаєш мої слова, не з тих. Старенька Кеннеді ніколи не помре, доки вона жива. Та, з усього судячи, дуже мила дівчинка, не можемо очікувати, що все піде бездоганно…, коли тобі щось буде потрібно, то тільки дай знати. Будь з нею терплячим, Ендрю. Ти ж знаєш, її ніколи не вчили любити тебе.

Джейн міцно зціпила зуби. Ото ще думка — її треба «вчити любити» тата! Це було… навіть кумедно! Вилила своє невдоволення тіткою Айрін у легкий смішок, схожий на совине пугукання, — та й забула про нього.

— СТЕРЕЖІТЬСЯ отруйного плюща! — гукала тітка Айрін їм услід. — Я чула, у Бруквеї його багато. ДБАЙ про неї, Ендрю.

— Айрін, ти все переплутала, як усі жінки. Навіть одноокий побачить, що це Джейн про МЕНЕ дбатиме.

Коли вони врешті поїхали, душа Джейн утішилася. Сяйво її серця опромінювало весь Острів. Не могла повірити, що всього кілька годин тому була найнещаснішою істотою у світі. Весело було їхати у кабріолеті, який тягнула маленька гніда кобилка, — Джейн усе хотілося нахилитися вперед і ляснути її по округлому заді. Кобилка не ковтала довгі червоні милі, як це зробив би автомобіль, але Джейн і не хотіла, щоб вони їх ковтали.

Дорога була сповнена прекрасними сюрпризами…, от десь далеко промайнули пагорби, наче висипані з опалового пилу…, от вітер промчав над полем конюшини…, струмки, що з’являлися нізвідки і тікали у зелені тінисті ліси, де довгі вітки пахкої ялиці звисали над мереживом води…, великі білі гори з хмар височіли у синьому небі…, долини хмільного жовтцю…, припливна річка неймовірної синяви. Скрізь вона знаходила щось таке, що її радувало. Все довкола хотіло пошепки відкрити їй таємницю щастя. Було ще щось… гострий запах моря у повітрі. Джейн вперше вдихнула його…, знову вдихнула…, упивалася ним.

— Залізь мені у праву кишеню, — сказав тато.

Джейн залізла і знайшла там торбинку карамелі. На Веселій, 60 їй не дозволяли цукерок у перерві між їжею…, але Весела, 60 була за тисячу миль звідси.

— Схоже, ми обоє не надто балакучі, — сказав тато.

— Ні, але я думаю, що ми й так добре розважаємо одне одного, — відповіла Джейн настільки виразно, наскільки їй це дозволили заклеєні карамеллю щелепи.

Тато засміявся. В нього був такий милий розуміючий сміх.

— Коли мене охоплює натхнення, я можу говорити без упину, — сказав він. — А як ні, то хай би всі зоставили мене. Джейн, ми з тобою схожі. Я дуже радий, що додумався послати по тебе. Айрін була проти. Але я впертий осел, моя Джейн, коли вже щось собі утовкмачу. От і спало мені на думку, що я хочу ближче познайомитися зі своєю донькою.

Тато не питав її про маму. Джейн була йому за це вдячна, а все ж відчувала, — недобре, що він не питає. Недобре, що мама просила її не розмовляти з ним про неї. Ох, багато було зовсім недобрих речей, але одне було безсумнівно правильним. Вона мала провести ціле літо з татом, і вони були удвох, їхали дорогою, що жила своїм власним життям, а це життя, здавалося, влилося у її жили і текло там, як ртуть. Ніколи ще Джейн не була у такому місці і такому товаристві, де б вона так добре почувалася.

Але й найприємніша дорога колись та закінчується.

— Скоро будемо у Бруквеї, — сказав тато. — Я там поселився торік. Це одне з останніх тихих місць на землі. У мене є там дві кімнати над магазином Джима Міда. Місіс Джим Мід мене годує і вважає мене нешкідливим божевільним — через те, що я пишу.

— А що ти пишеш, тату? — запитала Джейн, думаючи про «Мирне врегулювання міжнародних проблем».

— Про все потроху, Джейн. Оповідання…, вірші…, есеї…, статті на різні теми. Якось я навіть роман написав. Але не зміг знайти видавця. Отож повернувся до своєї халтури. Німий безславний Мільтон з твого тата. Але я розкрию тобі, Джейн, свою заповітну мрію. Я хочу написати епос із життя Мафусаїла. Що за тема! От ми і на місці.

«Місце» виявилося закутком, де зустрілися дві дороги, а на їх розі був збудований дім. В одній його частині містилася крамниця, інша була жилою. Та частина, що з крамницею, була відкритою, а та друга — загородженою парканом і рядом ялин. Джейн відразу опанувала мистецтво висідати з кабріолету, і вони увійшли у маленьку білу хвірточку, на одній із стовпців якої сиділа чорна дерев’яна качка-манок, а далі пішли червоною доріжкою, обрамленою смужкою трави і великими мушлями.

— Гав, гав! — озвався приязний коричнево-білий песик, що сидів на східцях. Приємний імбирний запах гарячого печива війнув із дверей, звідки вийшла літня жінка… туго обв’язана білим фартухом, оздобленим шестидюймовим мереживом, і з такими червоними щоками, яких Джейн ще ніколи не бачила.

— Місіс Мід, це Джейн, — сказав тато, — і ви розумієте, чому я відтепер мушу щоранку голитися.

— Дитинко, — сказала місіс Мід і поцілувала її. Цей поцілунок сподобався Джейн куди більше, ніж поцілунки тітки Айрін.

Місіс Мід одразу ж пригостила Джейн скибкою хліба з маслом і суничним варенням, щоб вона «утишила живіт» до вечері. Це було варення з лісових суниць, досі Джейн ніколи такого не куштувала. Стіл до вечері накрили у бездоганно чистій кухні, всі великі підвіконня якої були заповнені квітучою геранню і срібнолистою бегонією.

— Мені подобаються кухні, — подумала Джейн.

Через інші двері, що виходили в сад, відкривався вид на далекі пасовища на півдні. Стіл у центрі кімнати був покритий веселою скатертиною у червоно-білу клітинку. Перед містером Мідом стояв товстопузий горщик, повний золотисто-коричневої квасолі, з якого містер Мід одразу ж вділив Джейн щедру порцію та ще й додав чималий шматок пухкого кукурудзяного коржа. Містер Мід був схожий на велику капусту в окулярах і з вітрилами, але Джейн він сподобався.

Ніхто не чіплявся до Джейн, чому вона робить те і не робить іншого. Ніхто не змушував її почуватися незугарною, невправною і завжди не такою, як слід. Коли вона доїла свій корж, містер Мід поклав їй на тарілку ще один шматок, навіть не питаючи, чи вона його хоче.

— Їж скільки завгодно, але нічого не ховай до кишені, — поважно сказав він.

Коричнево-білий песик сидів поруч з нею, в його очах світилася голодна надія. Ніхто не звертав уваги, коли Джейн давала йому шматочок коржа.

Розмову вели