Читати книгу - "Останнє бажання"

Граф Фальвік поглянув Геральтові в очі і той одразу зрозумів свою помилку. В погляді лицаря Білої Троянди читалася чиста, незрушна і нічим не скаламучена ненависть. Відмин зрозумів і впевнився в тому, що виганяє його не герцог Еревард, а власне Фальвік та йому подібні.

Лицар обернувся до Неннеке, шанобливо уклонився і почав говорити. Спокійно і чемно. Логічно. Але Геральт бачив, що Фальвік бреше, як собака.

— Велебна Неннеке, прошу ласкаво мені дарувати, однак князь Еревард, мій сеньйор, не бажає і не має наміру терпіти у своїх володіннях присутності відьми́на Геральта з Ривії. Байдуже, чи Геральт із Ривії полює на потвор, чи є трактований як приватна особа. Князь добре знає, що Геральт із Ривії не буває приватною особою. Відьми́н притягує нещастя, мов магніт — залізні ошкурки. Чародії непокояться й пишуть петиції, друїди відверто погрожують…

— Не бачу анінайменшої причини, аби Геральт із Ривії потерпав через свавілля тутешніх чародіїв та друїдів, — перебила жриця. — Відколи це Еревард переймається думкою тих чи інших?

— Годі сперечатися, — звів голову Фальвік. — Чи ж не мовлю я досить ясно, велебна Неннеке? Що ж, скажу тоді так ясно, що ясніше не буває: ні князь Еревард, ані капітул ордену не бажають ані дня більше терпіти в Елландері відьми́на Геральта з Ривії, знаного як Різник із Блавікену.

— Тут не Елландер! — жриця зірвалася з крісла. — Тут святиня Мелітеле! А я, Неннеке, верховна жриця Мелітеле, не бажаю більше ані хвилини терпіти на території святині вас, шляхетні панове!

— Пане Фальвіку — тихо озвався відьми́н. — Послухайте голосу розуму. Я не хочу неприємностей, та й вам, гадаю, вони не особливо потрібні. Покину ці місця не пізніше ніж за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені й так пора в дорогу. Три дні, пане графе. Не прошу ні дня більше.

— І добре робиш, що не просиш, — заявила жриця, перш ніж Фальвік устиг відреагувати. — Чули, хлопці? Відьми́н залишиться тут ще на три дні, бо так йому забаглося. А я, жриця Великої Мелітеле, упродовж згаданих трьох днів прийматиму його в себе, бо так забаглося мені. Перекажіть це Еревардові. Ні, не йому. Перекажіть його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що якщо для неї й далі важливе неперервне надходження афродизіаків з моєї аптеки, то хай заспокоїть свого герцога. Хай стримає його вдачу й примхи, які стають все більше подібними на ознаки втрати розуму.

— Годі! — крикнув Тальє, запіявши півнем. — Не маю наміру слухати, як якась шарлатанка ображає мого сеньйора і його дружину! Не подарую такої зневаги! Тут віднині правитиме орден Білої Троянди, кінець вашим лігвам темряви і забобонів! А я, лицар Білої Троянди…

— Послухай-но, шмаркачу, — перебив Геральт, паскудно усміхаючись. — Вгамуй свій пащекуватий язичок. Ти говориш із жінкою, якій належиться повага. Особливо від лицаря Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, останнім часом достатньо заплатити до каси капітулу тисячу новиградських корун, тож орден наповнився синками кравців і лихварів, але ж якісь манери мусили у вас лишитися. Чи я помиляюся?

Тальє зблід і сягнув рукою до боку.

— Пане Фальвіку — промовив Геральт, не перестаючи усміхатися. — Якщо він добуде меча, я його відберу і надаю віскрякові по дупі. А потім вивалю ним двері.

Тальє тремтячими руками витягнув з-за пояса сталеву рукавицю і з брязкотом жбурнув її на долівку просто відьми́нові під ноги.

— Зневагу ордену я змию твоєю кров’ю, одмініннику! — верескнув молодий лицар. — На втоптаній землі! Виходь на подвір’я!

— Щось у тебе впало, синку, — спокійно мовила Неннеке. — Отож підніми, будь ласкавий. Тут святиня, не годиться тут смітити. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо може статися лихо. Ти знаєш, що переказати Еревардові. Зрештою, я сама напишу йому листа, бо ви, панове, не є, як на мене, посланцями достойними, віри гідними. Геть звідси. Сподіваюся, вихід знайдете самі?

Фальвік уклонився, скрегочучи обладунком і тримаючи осатанілого Тальє залізним хватом. Потім глянув відьми́нові в очі. Той не посміхнувся. Фальвік закинув кармазиновий плащ собі на плече.

— То був не останній наш візит, велебна Неннеке, — кинув лицар. — Ми ще повернемося.

— Власне цього я й боялася, — холодно відказала жриця. — Неприємно було вас бачити.

МЕНШЕ ЗЛО

I

Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий кіт, що спав на вигрітому сонцем стосі дров, здригнувся, підняв округлу голову, поклав вуха по собі, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігілі, який на порозі хатини робив усе можливе, щоб ще більше вишмарувати вишмарувану сорочечку, розкричався, втупивши засльозені очі у вершника, що проїжджав повз нього.

Відьми́н їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, який зайняв усю вуличку. За ним, витягаючи шию, щохвилі сильно напинаючи посторонки, трюхикав нав’ючений віслючок, прив’язаний до луки сідла. Окрім звичайних в’юків, вухань тягнув на хребті чималий пакунок, загорнутий в дерку. Сіро-білий ослячий бік покривали чорні пасмуги засохлої крові.

Віз нарешті звернув у бічну вуличку, що вела до гамазеїв та пристані, з якої віяло бризом, смолою і волячою сечею. Геральт рушив швидше. Не зреагував на здушений крик перекупки овочами, втупленої в костисту і пазуристу лапу, що виступала з-під дерки і дригалася в такт віслючому трюханню. Не оглянувся на все більшу юрбу схвильованих людей, які ув’язалися за ним.

Перед домом війта, як звичайно, було повнісінько возів. Геральт зістрибнув із сідла, поправив меч на спині, перекинув уздечку через дерев’яну конов’язь. Юрба, що його супроводжувала, утворила півколо навкруг осла.

Крики війта було чути вже перед входом:

— Не можна, кажу! Не можна, дідьки б вас дерли! По-людськи не розумієш, лахудро?

Геральт увійшов. Перед війтом, малим і огрядним, почервонілим з люті, стояв селянин, тримаючи за шию гуску, яка виривалася.

— Чого… Заради всіх богів! Ти, Геральте? Очам своїм не вірю! — І знову, звертаючись до селянина: — Забирай це звідси, дурню! Оглух?

— Казали, — белькотів селянин, косуючи на гуску, — годиться щось дати вельможному, май інакше…

— Хто казав? — вереснув війт. — Хто? Я що, хабарі беру? Не дозволю, кажу! Пріч, кажу! Здоров, Геральте!

— Здоров, Кальдемейне.

Війт, потискаючи відьми́нові долоню, другою рукою лупнув його по плечу.

— Тебе тут, Геральте, зо два роки не було. Що? Ніде ти місця не зігрієш. Звідки ти цього разу? А, псу його під хвіст, яка там різниця, звідки.