Читати книгу - "Останнє бажання"

— Потім. Спершу вийдімо.

Юрба надворі була вже, мабуть, вдвічі більшою, але вільний простір довкола осла не зменшився. Геральт відкинув дерку. Юрба охнула й відступила. Кальдемейн роззявив рота.

— Заради всіх богів, Геральте! Що воно таке?

— Шишимора. Не належиться за неї якась винагорода, пане війте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павуче, обтягнуте зсохлою чорною шкурою тіло, на шклисте око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

— Де… Звідки воно…

— На греблі, чотири милі перед містечком. На млаці[10]. Кальдемейне, там, думаю, гинули люди. Діти.

— Таки так. Але ніхто… Хто б здогадався… Гей, людиська, додому, до роботи! Що вам тут, видовисько? Закрий його, Геральте. Мухи злітаються.

У кімнаті війт, не кажучи ні слова, вхопив горнець пива і одним духом вицмулив до дна. Тяжко зітхнув, шморгнув носом.

— Нагорода не належиться, — промовив понуро. — Ніхто й на думці не мав, що там щось таке сидить, на солених багнах. Дійсно, кількоро люда пропало в тій околиці, але… Мало хто по тій греблі й лазив. А ти як там опинився? Чого головним шляхом не їхав?

— Я б, Кальдемейне, на головних шляхах багато не заробив.

— Я й забув, — війт стримав відрижку, надимаючи щоки. — А така ж то була спокійна околиця. Навіть бісенята рідко коли дзюрили бабам у молоко. І маєш, під самим боком таке паскудство. Випадає тобі подякувати. Бо заплатити — не заплачу. Ні лімітів, ні фондів нема.

— Не пощастило. Придалася б мені якась сума, щоб перезимувати, — відьми́н ковтнув з горнця, обтер рота від піни. — До Іспадену вибираюся, але не знаю, чи встигну, заким сніги дорогу засиплють. Можу застрягнути в якомусь містечку вздовж Лютонського тракту.

— А в Блавікені довго пробудеш?

— Недовго. Нíколи пробувáти — зима надходить.

— А де зупинишся? Може, в мене? Вільна кімната на горищі є, то нащо мають тебе обдирати ті злодії-корчмарі? Поговоримо, розкажеш, що на світі чувати.

— Охоче. А що на це твоя Лібуша[11]? Я так помітив, що вона за мною не пропадає.

— В моєму домі баби слова не мають. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

— Це ти про те, що я кинув виделкою в щура?

— Ні. Це я про те, що ти влучив, хоч було темно.

— Я думав вас розважити.

— Ми й розважилися. Але при Лібуші так не роби. Слухай, а ота… як там її, Кики…

— Шишимора.

— Вона тобі нащось потрібна?

— Нащо б це? Коли нагорода за неї не належиться, то можеш наказати вкинути її до гноївки.

— Добра думка. Гей там! Карелька, Борг, Носикамінь! Чи є хтось?

Ввійшов міський стражник з галябардою на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям об одвірок.

— Носикаменю, — промовив Кальдемейн. — Візьми когось до помочі, забери з-перед хати осла з отим свинством, загорнутим у дерку, виведи за хліви і втопи у гноївці. Зрозумів?

— Слухаюсь. Але… Пане війте…

— Чого?

— Може, нім топити те огидство…

— Ну?

— Показати його Майстрові Іріонові. Ану ж йому нащось придасться?

Кальдемейн ляснув себе долонею по лобі.

— А ти, Носикаменю, не в тім’я битий. Слухай, Геральте, може, тутешній чарівник щось тобі відважить за те падло. Рибалки зносять йому різних дивацьких риб, восьминогів, клабатрів[12] чи кергуленів[13], не один уже на цьому заробив. Ходімо, прогуляємося до вежі.

— То ви вже й чародія зафасували? Постійно чи тимчасово?

— Постійно. Майстер Іріон. Вже рік мешкає у Блавікені. Вельможний маг, Геральте, з самого вигляду побачиш.

— Ой, сумніваюся, щоб вельможний маг заплатив за шишимору, — скривився Геральт. — Наскільки знаю, вона на жодні еліксири не годиться. Мабуть, ваш Іріон тільки вилає мене. Ми, відьми́ни, не вельми любимося з чародіями.

— Я ніколи не чув, щоб Майстер Іріон когось налаяв. Не обіцятиму, що заплатить, але спробувати не завадить. На багнах може бути більше таких шишимор — і що тоді? Нехай чародій огляне потвору і, як треба, чари якісь на багна напустить, абощо.

Відьми́н якусь хвилю подумав.

— Очко тобі, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

— Ходімо. Носикаменю, віджени дітиськ і бери клаповухого за посторонок. Де моя шапка?

II

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків, увінчана зубцями, імпозантно височіла над облупленими дахами будинків і запалими стріхами хат.

— Бачу, відновив, — зауважив Геральт. — Чарами чи вас до роботи загнав?

— Переважно чарами.

— Який він, той ваш Іріон?

— Нічого собі. Людям допомагає. Але самітник, відлюдок. Майже не виходить з вежі.

На дверях, оздоблених розеткою, інкрустованою світлим деревом, висіла велика калаталка у формі пласкої витрішкуватої риб’ячої голови, яка тримала мосяжне кільце в зубатій пащі. Кальдемейн, як видно, обізнаний із дією механізму, наблизився, кашлянув і продекламував.

— Вітає війт тут Кальдемейн зі справою до Майстра Іріона. А ще вітає з ним відьми́н, із Ривії Геральт, у справі теж.

Якийсь час не відбувалося нічого, потім риб’яча голова ворухнула зубатою щелепою, дихнула хвилькою пари.

— Майстер Іріон нікого не приймає. Ідіть собі, добрії люде.

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, глянув на Геральта. Відьми́н знизав плечима. Носикамінь, зосереджений і поважний, колупався в носі.

— Майстер Іріон не приймає, — металічно повторила калаталка. — Ідіть собі, добрії…

— Я не добра людина, — голосно обірвав Геральт. — Я відьми́н. А те, що на ослі, — то шишимора, я її вбив неподалік містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околиці. Майстер Іріон не мусить ушановувати мене розмовою, якщо така його воля. Але шишимору оглянути повинен і зробити висновки теж. Носикаменю, відтороч шишимору і скинь її сюди, під самі двері.

— Геральте, — тихцем сказав війт. — Ти від’їдеш, а я тут утраплю…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикаменю, вийми палець з носа і зроби, як я казав.

— Стійте, — промовила калаталка зовсім іншим голосом. — Геральте, се справді ти?

Геральт тихо вилаявся.

— Вже мені терпець уривається. Справді я. І що з того, що справді я?

— Ближче до дверей підійди, — промовила калаталка, випускаючи хмаринку пари. — Але сам. Впущу тебе.

— А що з шишиморою?

— Хай її дідько забере. З тобою хочу розмовляти, Геральте. Тільки з тобою. Даруйте, війте.

— Та що там, Майстре Іріоне, — махнув рукою Кальдемейн. — Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикаменю! Потвору до гноївки.

— Слухаю.

Відьми́н підійшов до інкрустованих дверей, які ледь розхилилися, саме так, щоб можна було протиснутися, а потім відразу ж зачинилися, залишаючи його у цілковитій темряві.

— Гей! — крикнув він, не приховуючи злості.

— Вже, — відповів голос,