Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Впустіть нас, впустіть,
Або нам відчиніть,
Про нас славонька йде,
Мороз зверху нас б’є,
Ми люди з дороги,
Та болять нас ноги,
Ми люди подорожні
Животи в нас порожні.
А Назимка з дівчатами відспіває:
Відчини, неню, ворота,
Поглянь, яка то голота,
Сховай мене, неню, в коморі,
Це гукнули бояри надворі.
І вже в хаті, сидячи верхи на обсмаленій коцюбі, підплигну вище за всіх і без рук, самими зубами (бо такий звичай) дістану підвішеного на червоній крайці під стелею намазаного медом, ясного, як сонце, коржа-калиту, відкушу шматочок і стану перваком-щасливцем, який рядить ворожінням і чаклуванням дівочим та й усім вечором, і крізь мене промовлятиме висока сила богів, а найперше: сила бога чистого кохання — долі.
Все було ніби й так, та не зовсім так, бо не в Горининій хаті відбувалися вечорниці Калити, і не Назимка впускала нас, і віск лили не на мою і Назимчину долю.
Та предки наші так мудро влаштували життя, що чоловік може жити надіями від одних святок до інших, і вже на зміну Калиті надходили радісні святки бога Корочуна, який вкорочує ніч та повертає кутю і вар своїм батькам і дідам, і Назимка принесе вечерю дідові Плюті, і вже тут я коли й не умкну її, то утримаю для розмови, а тоді з машкарниками водитиму по хатах козу, нарядившись, може, міхоношею, і заведу й до Горининої хати, і знов бачитиму Назимку і для неї та її матері виспівуватимемо й витанцьовуватимемо на щастя, добро і радість.
Ану, міхоношо, напни козі жили,
Щоб наша коза да поскакала!
Як пішла наша коза да на ножечках,
Да на рожечках — на коротеньких,
Да шукаючи, да питаючи,
Да питаючи хазяїна в домі.
Де коза ходить, там жито родить,
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом…
І обсипав би я Назимку та її матір Горину не самою житом-пшеницею та всякою пашницею, а ще й диким маком-видюком, щоб усе плодилося та намножувалося, щоб коні іржали, корови мукали, вівці мекали, свині хрюкали, кури сокоріли, а ми з Назимкою щоб…
Дід Плюта, мовби вгадуючи мої думки, поспитав;
— А що, в Києві на Корочуна з козою ведмедя водять?
— Водять всяких звірів, ведмедя ж найперше, — зрадів я, — бо ведмідь — то князь. Він нічого не мовить, тільки водить лапами, гуде та зазирає навсібіч, щоб усе оглянути, запримітити та вгадати, що як ростиме, розвиватиметься і ущедрятиметься.
— Отож бач, — помугикав дід, — а ми собі водимо ведмедя з козою не заради княжого пильного ока, а для своєї сили, щоб не вкорочувалася. Не хотів би ж ти такого вкорочення?
— Ну!
— То й підемо з тобою на ведмедя, щоб була на Корочуна свіжа шкура.
— На ведмедя? Хочби ж восени, а то взимку! Сам князь такого не чинить.
Ми не князі, ловимо звіра не для забави, а на потребу.
Де ж знайдемо ведмедя? Хіба в лігві?
— В лігві й знайдемо.
— Викуримо його звідти чи як?
— Може, й викуримо, а може, й так розбудимо зі сплячки…
Все було не так, як треба. Князь ішов на великого звіра з цілою дружиною ловецькою, і всі кінно, піші були хіба що смерди довколишні, які наганяли звірів на княжі списи та стріли. До ведмедя чи до вепра князь приступав тільки з своїми помічними ловцями, а ми, отроки, дивилися на те здаля, бачили, як пускають звіреві кров, а самі спробувати не сміли.
А дід Плюта й не спитав, чи ходив я коли-небудь на ведмедя, чи виставляв свою молоду силу супроти тупої звірячої сили. Розштурхав за звичаєм удосвіта, показав, що брати з собою, наставив на мене свою широку спину: не відставай, ступай слід у слід! і не кінно, а пішо і без помочі, а тільки вдвох, хоч би ж узяти кого третього для певності і для надії. Та й чому безпремінно свіжа шкура для машкарників? Хіба не знайдеться десь завалящого ведмедна торішнього або позаторішнього?
Може, дідові Плюті ще було недосить випробовувати мій сприт і мою силу, то він хоче пересвідчитися ще і в моїй відвазі? Але закоханий нагадує ведмедя. Того, що більше бити, то він стає товщий, а закоханого чоловіка що з більшою силою відштовхують од коханої, то дужче він прикипає до неї серцем. Шугаючи в глибокому снігу слідом за дідом, я посміювався в молодий вус і подумки кепкував зі свого настирливого випробовувача: «Гей, діду Плюто, не на того напав! Не дам зламати себе, не поступлюся, не відступлю!»
Ми йшли мало не з порожніми руками. Ратища такі короткі, що ведмідь дістане тебе лапою, коли впрешся йому в груди, сокира за поясом, ніж за халявою, вірьовка на плечі — ото й усе. Дід не дозволив мені взяти навіть меча дружинницького.
— Не на печеніга йдеш, а на ведмедя, — буркнув невиразно.
Кресало з кременем і трутом я завжди ховав за пазухою — щоб не загубити і не намочити трута, коли провалишся крізь кригу або нашугаєшся в снігу, дід мав звичай тримати свій вогневий пристрій у шапці.
— А коли голова спітніє і трут зволожиться від поту? — поспитав я, вперше те побачивши.
— В мене голова завсігди суха. То тільки в дурних людей вона пітнява.
Відтоді я став з острахом стежити за своєю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.