Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тисячолітній Миколай 📚 - Українською

Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тисячолітній Миколай" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 260
Перейти на сторінку:
головою: чи не дурний? Бо коли поглянути, як я ведуся з цим настирливим дідом, то така думка мимоволі зринає. Бути княжим огнищанином, сидіти за княжим столом з срібною ложкою, зневажати всяку роботу, властиву тільки рабам, смердам, чорній кістці,— і тепер добровільно нагнути шию, як віл під обух, стати чорноробом, водоносом, марним нестямою і просмердітися від знемоги потом, як його онучі,—і гай, гай, Сміянку! Ще зовсім недавно ходив ти з князем в походи далекі й близькі, сила наша ломила все на своїй путі, лишали ми по собі ікров і вогонь, смерть і спустошення і верталися до Києва вдоволені, впевнені й веселі. Де ми жили насправді — у Києві, оточеному валом і городнями, чи в полі, де все росте, плодоносить і живить? Князеві треба було не тільки влади, а й величі, і ми шукали йому величі і в городах, і а полі, і в пущах, і на ріках, і що величніший був князь, то ми почувалися вільнішими. Тепер же виходило, що я сам ускочив у неволю, як риба в вершу, і навіть мій кінь не поспівчуває мені, бо дід Плюта і коня не велить брати з собою. Що ж зі мною насправді діється?

— Вже знаєш, діду, лігво чи ще шукатимемо його в пущі, як вчорашній день? — погукав я в дідову спину.

Дід Плюта не дуже переймався моїм невдоволенням.

— Щастя шукай, а в могилу лягай! — насмішкувато вихекав він з сипкого снігу.

Бачити б мені серед білих снігів і сивого морозу гнучку, як стебло, Назимку, а тут метлялася перед очима широка дідова спина в брудному кожушку, з дірок якого стирчали чорні космахи вовни, та погрозливе ратище з дідового плеча мало не штрикає тобі в лице. і моє ратище з якогось темного вузлуватого дерева гнітить плече, мов камінне, ладен би пожбурити його в замет, та тільки з чим же зостанешся тоді перед чорним звіром? Було б ловців кількоро, то заломили б ведмедя в лігві, заклали перехресним пакіллям, не дали вискочити на волю і тоді легко б здолали хоч і найдужчого бурмаку. А так — надія не знати й на що. Хіба на цього дивного смерда, біля якого і я з вільного дружинника стаю мовби смердом?

Коли йдеш, то довго, а доходиш, то вже ніби й швидко.

На зимівлю медоїд облаштувався під корінням старої великої сосни, зваленої вітром в горобину ніч на краю тісної галяви, обставленої ще старішими соснами і дубами, в дуплах яких, мабуть, можна було знайти чимало бортей з густим медом, припасеним бджолами до нових квітів. Вивернуті з багатовікового ложа могутні пальці-відростки товстелезного стовбура, буре лахміття порваного страшною силою смерті коріння, здиблене півкружжя земляної нори з грубим шаром соснової глиці, з переплетеною густою сіттю трав’яних коренів темною мервою і затужавілими пісковими грудомахами утворили просторе шатро, захищене з трьох сторін, а з четвертої, вільної на всю довгу зиму, надійно запечатане, як щільники воском, тугим снігом, під яким десь міцно спав, видивляючись на свої золоті бджолині сни, той, кого ми шукали.

— Стриб-постриб та вже й тут! — звеселено гукнув дід Плюта, вигрібаючи ратищем у глибокім снігу, як веслом у воді.— Ось тобі, хлопче, й лігво! А де лігво, там і ведмідь, а де ведмідь, там і шкура.

Я мало не замахав з переляку на діда: тихше, звіра сполохаєм! А його ж і треба було сполохати, для цього плуганилися сюди по річковій кризі, сніговою цілиною, крізь чіпкі чагарі і зачаєні гущавини. Дід Плюта чи й зауважив мій переляк, для нього тепер був тільки звір, здобич, а все інше чи й було, не давши мені знаку, він обтоптав ведмеже лігво туди й назад, знайшов на чистім снігу потемніле кружало, яке надихав знизу звір, поманив мене, може, щоб успокоїти мою вперту голову, тоді сказав:

— Ти, Сміянку, відійди он туди за коріння, а я розбуркаю стервеника ратищем. Як він вистрибне, то пильнуй і запомагай!

— А коли спатиме? — по-дурному спитав я.

— Поспиш, як по ребрах ратищем проскородять!

— А коли тут глибоко снігу? — не відступав я.

— Глибоко для дурного ума, та не для мого ратища!

Я відступив убік, став, де сказано дідом, де ні потреби, ні небезпеки, а дід Плюта наосліп крізь товщу снігу розштурхував спанька, як розштурхував щодосвіта мене на теплій кожуховій постелі. Сонце вже кідбилося і з-понад дерев пригрівало галявину, розганяючи мороз. Я підставив під його проміння спину, заплющив од приємності очі, потріщав кістками й сухожиллями, пробуючи молоду силу, а коли глянув на світ божий, коло мене стояв ведмідь. Звір стояв переді мною так, ніби тут і був. Ведмідь любить стояти на задніх лапах. Ведмідь лю… Він не стояв, а йшов на мене, безшелесно сунувся, ніби плив у маренні, в маячні, в погибелі. Він не бурчав невдоволено, коли його потривожено в лігві, не ревів, не рикав і вихопився з нагрітого кубла не там, де його ждали, не на того, хто розтривожив його сон, а в місці несподіваному, неспогаданому, неможливому. Як і коли він зміг перестрибнути аж сюди?

Від несподіванки й страху я осліп і не бачив уже ведмедя, не бачив, як він напливає на мене, як наставляє передні лапи, може, він уже й ревів, та я оглух і не чув навіть власного крику, мабуть, оповила мене тяжка хмара звірячого смороду, та я не відчував її, бо мені відібрало віддих і забило памороки. Невміло борюкався я з гунадзуватим ратищем і не міг дати йому ради. Ще міг би вихопити з-за пояса сокиру і розвалити череп, та нездатен був одчепитися від ратища.

Пропад! Пропад! Не був зготовлений я для справжнього чоловічого діла, неповоротка душа моя і розум неповороткий, а з ними й тіло. Дикий звір, ще й не прочунявшись як слід, гострим нюхом своїм вичув мою ламливу силу і вдарився не туди, куди мав би вдаритися і натрапити на зготовленого діда Плюту, а в той бік, де ніхто його не сподівався, і, хоч я мимоволі опинився на путі у ведмедя, для нього це було пусте місце і знав він це краще за мене, мовби й народившись з цим недовідомим знанням у своїй потужній волохатій туші.

Та коли товстелезна волохата лапа з страшними кігтями вже замірилася на мою голову чи на мої груди під розхристаним дружинницьким кожушком, в тісний проміжок між мною і ведмедем проринуло темне й волохате, грубо відтурило мене назад, хекнуло, крекнуло,

1 ... 19 20 21 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тисячолітній Миколай"