Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

Те ж саме коїлося в регіонах, і зокрема – в такому специфічному, як Донбас – ділянка «фронту» Юрія Луценка. Влада в переддень акції скасувала рух приміських електричок, намагалася навіть скасувати автобусні рейси. Проте, на відміну від залізничних поїздів, приватні автобусні перевезення заборонити не могла навіть влада. Тому біля в’їзду у Донецьк у рейсові автобуси заходили «беркутівці» з автоматами, в бронежилетах і питали в пасажирів: «Комуністи, соціалісти є?». Останній раз на Донбасі таку фразу чули 1942 року.

Усупереч зусиллям влади, і навіть не зважаючи на те, що акцію оцінювали як провальну, 16 вересня акція «Повстань, Україно!» таки відбулась у центрі української столиці, незважаючи на те, що, як ми вже зазначали раніше, 12 вересня суд Шевченківського району Києва задовольнив заяву Київської держадміністрації щодо заборони мітингів у центрі Києва. Опозиції запропоновано мітингувати за 14 км. від міста. За даними правоохоронців, у об’єднаному мітингу на Європейській площі взяли участь 15 тисяч осіб, а за даними організаторів акції – від 25 до 30 тисяч людей. Загалом в Україні участь у акціях «Повстань, Україно!», за даними міліції, взяли майже 50 тисяч осіб. За даними лідера БЮТ Юлії Тимошенко – близько 127 тисяч.

Задум вивести людей на вулиці української столиці в принципі вдалося зреалізувати. Але про це майже нічого не дізналась Україна. Достатньо було переглянути вітчизняні репортажі з цього приводу, де доволі вміло демонструвалися специфічні форми подачі інформації, які суттєво зменшували кількість людей на площі. Натомість опозиція, як уже зазначалося, цю кількість явно завищувала.

У Донецьку ж, за заявою СПУ, на мітинг вийшло близько п’яти тисяч чоловік. Не зважаючи на дощ, акція в центрі міста відбулася. О 14.00 колона СПУ, яка налічувала понад 2 тисячі маніфестантів, почала рух до центральної площі міста. Оскільки Донецький обласний суд заборонив проведення акції обласному комітету СПУ, акцію розпочала обласна організація «Жінки за майбутнє дітей». Попереду колони соціалістів несли плакат «Пахана – до в’язниці» із зображенням чоловіка, дуже схожого на Леоніда Кучму. Руку пахана прикрашало татуювання «Не забуду «Южмаш». На площі з колоною СПУ з’єдналася колона комуністів (2 тисячі осіб) і колона «Батьківщини» (1 тисяча осіб). Перед приміщенням Донецької облдержадміністрації відбувся мітинг.

На противагу опозиційній демонстрації влада міста благословила велику групу студентів, яка стояла під дощем із плакатами на підтримку діючої влади. Студентів підсилили шахтарями. Опозиціонери не йшли ні на які домовленості й не збиралися скасовувати свою демонстрацію, натомість єдине, що змогли пообіцяти – не вдаватися до аж надто радикальних дій. В обмін на це влада так само мусила дати обіцянку втриматися від провокацій.

У зв’язку з цим сталося невеличке непорозуміння. Місцевий ОМОН, якому набридло мокнути, вирішив таки застосувати до якогось гурту силу. Потім, коли розібралися, що до чого, виявилося: хтось пустив інформацію, що на площі зібралася група студентів із антиурядовими гаслами. Не маючи повної інформації, хто з демонстрантів за кого, орієнтуючись лише на гурт з плакатами і не маючи бажання вчитуватися в написи на них, «омонівці» посунули на студентів. Ті нічого не зрозуміли: чому їх тіснять, якщо вони – за владу? Спроба заявити про несправедливість призвела лише до того, що кийки бійців ОМОНу пройшлися по плечах і боках хлопців, не дуже сильно, проте все одно відчутно.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Все це, звичайно, смішно, але потім. Тоді не до сміху було, коли мене, Гримчака, і взагалі – абсолютно всіх активістів не лише від Соцпартії, а й від комуністів та БЮТ, котрі брали участь у «Повстань, Україно!» виволокли з ліжок о п’ятій годині ранку і доставили на допит у місцеве управління СБУ. Ясно, що мені виявилося найпростіше: як народний депутат я був недоторканна особа. Зате соратників довелося витягувати, причому докласти до цього певних зусиль. Тоді, до речі, нам уперше в практиці «шили» таку класну статтю – «Перешкоджання посадовим особам».

Попри де вимушене, а де – цілком свідоме мовчання вітчизняної преси, іноземні видання все ж таки оцінили сили опозиції. Так, американська газета «New York Times» відзначила надзвичайний розмах акцій протесту в Україні. На думку Майкла Вайнса, автора статті «Натовп виступає проти заплямованого скандалами президента», значення акції «Повстань, Україно!» стане ясним тільки згодом: у залежності від того, чи наберуть протестні виступи силу або зійдуть нанівець, як пророкують деякі експерти. Журналіст відзначає – у Кучми вже були серйозні проблеми на початку 2001 року, однак він їх пережив. І тому, цитата, «сьогодні не ясно, чи зберуться з духом звичайні українці, що звикли до років скандалів, аби відправити у відставку свого президента». Вайнс також звернув увагу на особливу позицію Віктора Ющенка, який, на відміну від інших опозиціонерів, закликав не стільки до відставки президента, скільки до того, що має бути покладений кінець корупції та політичним репресіям, які є примітними характеристиками правління Кучми.

Надзвичайну масовість акції 16 вересня відзначило й Бі-бі-сі. Вказуючи на широту опозиційного руху в Україні, коментатори підкреслюють деяке ослаблення позицій опозиціонерів через нерішучість того самого Віктора Ющенка. Проте саме цього нерішучого екс-прем`єра вже через два роки всі українські революційні сили підтримають як кандидата на посаду голови української держави.

Ющенко, який на той час таки став харизматичним лідером, сприймався не інакше як месія. А Кучма мусив був піти на цілком законних підставах. Всенародна любов до Ющенка протиставлялася всенародній ненависті до Кучми. «Ми ніколи так близько не стояли перед вибором між клановою диктатурою і демократією», – заявив Ющенко на Всеукраїнському надзвичайному з’їзді депутатів від об’єднаної опозиції навесні 2003 року.

Криза назрівала.

«Нашу дільницю спочатку підпалили, потім приїхала ціла бригада юристів від самого Медведчука»

Попри купу кандидатів у президенти, серед яких були найбільш несподівані та одіозні, на кшталт Романа Козака, станом на осінь 2004 року вже ніхто не сумнівався, що основними опонентами на президентських виборах будуть Віктор Ющенко та Віктор Янукович. За діючого прем’єра – Донбас і весь наявний у влади адмінресурс. За лідера опозиції – Захід, Центр і столиця України.

Але в усьому цьому був один момент, на якому почали акцентувати