Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настав дивовижний 1848 рік. Кожен студент радів, бо на папський престол вступав кардинал Мастаї Феретті, папа Пій IX, що два роки тому амністував політичних в'язнів. Рік розпочався антиавстрійськими виступами у Мілані, де городяни вирішили перестати палити, щоб спустошити казну Королівського імперського уряду (моїм друзям з Турина наші міланські товариші, що рішуче стояли проти солдатів та функціонерів з поліції, котрі дражнили протестувальників, випускаючи димок з ароматних сигар, здавалися героями). Того ж місяця у Королівстві обох Сицилій вибухнули революційні виступи, після яких Фердинанд II[79] пообіцяв конституцію. Та у той час, як у лютому в Парижі після народних повстань було скинуто з трону Луї-Філіпа і проголошено республіку (знову і, на щастя, назавжди), скасовано смертну кару за політичні злочини, рабство і було введено загальне голосування, а в березні папа дозволив не лише ввести конституцію, але й запровадити свободу слова та звільнив євреїв, котрі мешкали в гетто, від багатьох принизливих звичаїв та приневолень. Одночасно з цими подіями ерцгерцог Тосканський теж прийняв конституцію, а Карл-Альберт проголосив конституцію Сардинського королівства[80]. Врешті відбулися революційні виступи у Богемії, Відні та Угорщині, протягом п'яти днів відбувалося міланське повстання, завдяки якому з міста вигнали австріяків і п'ємонтську армію, що йшла війною на місто, щоб приєднати до П'ємонту звільнений Мілан. Мої друзі також тихенько пліткували про те, що з'явився «Маніфест» комуністів — ось це справді була радісна звістка не тільки для студентів, але й для робітників з нижчих верств, адже всі були певні, що незабаром на кишках останнього короля повісять останнього попа.
Звісно, не всі звістки приносили радість. Карла-Альберта, який постійно зазнавав поразок, міланці, та й взагалі кожен, хто був патріотом, оголосили зрадником; Пій IX, переполошившись через убивство одного зі своїх послів, сховався у Ґаеті у короля обох Сицилій і, діючи тихою сапою, виявився не таким ліберальним, яким здавався спочатку; багато конституцій, про які було проголошено, скасували… А до Рима тим часом прийшли ґарібальдійці та мацціанці, і вже на початку наступного року було проголошено Римську республіку.
Остаточно батько зник з дому у березні, і нянька Тереза запевняла, що він став до лав міланських повстанців. Проте наприкінці осені один з єзуїтів, що мешкав у нашому домі, отримав звістку, що батько приєднався до мацціанців, котрі поспішали боронити Римську республіку. У розпачі дід розсипав найжахливіші пророцтва, через які annus mirabilis обертався на annus horribilis[81]. І дійсно, саме цими днями п'ємонтський уряд скасував єзуїтський орден і почав відчужувати його майно, а щоб лишити після них лише випалену землю, разом з єзуїтами скасували й так звані єзуїтські ордени: облатів Святого Карла, Богородиці та редемптористів[82].
— Світ на порозі пришестя Антихриста, — скиглив дід, певна річ, звинувачуючи в усьому євреїв з їхніми каверзами, переконуючись у тому, що найгірші передбачення Мордехая справджуються.
* * *
Дід прихищав у нашій оселі кількох єзуїтів, що перечікували народний гнів, сподіваючись згодом знайти собі місце серед білого духівництва, тож на самому початку 1849 року багацько з них таємно повтікали до Рима, переповідаючи про звірства, що там коїлися.
Падре Паккі. Прочитавши «Агасфера» Сю, падре Паккі я бачив як викапаного падре Родіна, бридкого єзуїта, який завжди діяв тишком-нишком, жертвуючи всіма моральними принципами заради свого ордену. Може, через те, що падре Паккі завжди приховував свою належність до єзуїтського ордену, перевдягаючись у міщанина, вдягаючи зношений плащ з комірцем, забрудненим столітнім потом, а там, де має бути краватка, носив слинявець, був убраний у жилетку з протертого чорного сукна та завжди заляпані брудом величезні черевики, які він безсоромно ставив на наші килими. Обличчя він мав худе та бліде, із загостреними рисами, волосся жирне й липке на скронях, черепашачі очі та тонкі, посинілі губи.
Не обмежуючись тим, що від його присутності за столом ставало гидко, він ще й псував усім апетит, розповідаючи історії, від яких стигла в жилах кров, таким тоном і використовуючи такі вирази, наче був святим проповідником: «Друзі мої, хоч голос мій тремтить, я, однак, мушу вам розповісти це. Проказа йде з Парижа, адже Луї-Філіп, хоч і не був святим та божим, та все ж стояв на перепоні анархії. Я зустрічав римлян цими днями. Та хіба ж це римляни? То були розтріпані обірванці, шибеники, які за чарку вина зречуться Раю Небесного. Не люди — чернь, що злилася в одне з найстрашнішою підлотою й потолоччю міст італійських та іноземних: ґарібальдійці та мацціанці — це сліпе знаряддя всякого зла. Ви й гадки не маєте, як мерзенно все спаплюжили республіканці. Вони заходять у церкви й нищать урни з останками мучеників, розсіюючи прах за вітром, а посудини використовують замість нічних горщиків. Скидають священне каміння з вівтарів, обмазуючи його фекаліями, кинджалами шкрябають статуї Діви Марії, виколупують очі у святих образів, вуглиною надписуючи лайливі слова, як бордельна шльондра. Один священик насмілився висловитись проти Республіки, то вони затягли його за двері, скололи кинджалом, видлубали очі й вирвали язика, а потім, випатравши його, накрутили йому кишки на шию й задушили. Не думайте, що навіть якщо Рим звільнять (а вже подейкують про підтримку з Парижа), то мацціанці зазнають поразки. Вони сунуть з кожної італійської провінції, кмітливі і хитрі, вміють вводити в оману й прикидатися, вони рішучі й хоробрі, терплячі й незворушні. Вони й далі гуртуються у найпотаємніших кублах міста, удаваннями й лицемірством вони прослизають у тайники кабінетів, поліцію, військо, флоти і фортеці».
— І серед них — мій син, — плакався дід, зломлений тілом і душею.
Сказавши це, він поставив на стіл прекрасну печеню у червоному п'ємонтському вині «бароло»:
— Мій син ніколи не зрозуміє прекрасний смак цієї печені з цибулею, морквою, селерою, шавлією, розмарином, лаврушкою, гвоздикою, корицею, ялівцем, сіллю, перцем, маслом, оливковою олією, з гарніром з кукурудзяної каші чи картоплі і, певна річ, пляшечкою «бароло». Робіть, робіть свою революцію… Загубили смак життя. Хочете вигнати папу, аби напихатися bouillabaisse[83] по-ніццівському, як нас змусить той рибалка Ґарібальді… безбожники…
* * *
Частенько, перевдягнувшись у мирське, падре Берґамаскі зникав з дому на кілька днів, не сказавши, куди йде й навіщо. Тоді я заходив до його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празький цвинтар [без ілюстрацій]», після закриття браузера.