Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

У кишенях я знайшов трохи грошенят (напевно, отець про них забув), тож я вирішив не відмовляти собі у тому, щоб згрішити ненажерством і дослідити кілька місцин у місті, які, як я чув, люди хвалять. Одягнувшись у таке вбрання, я, навіть не усвідомлюючи, що у ті часи це вже було провокацією, пішов лабіринтами блошиного базару у районі Порта Палаццо, де в ті часи збиралася вся туринська потолоч і де набирали у ватаги всіх найбридкіших негідників, якими кишма кишіло місто. Та, позаяк час був святковий, на базарі у Порта Палаццо панувало неабияке збудження: люд кричав, юрмився навколо лотків, служниці гуртом сунули до м'ясних крамниць, дівчата захоплено зупинялися біля торгівців, що тут-таки смажили мигдаль у цукрі та меду, ненажери закуповували птицю, дичину, ковбаси, а в рестораціях не було де миші прошмигнути; я торкався легковагих суконь панянок і, набожно втупившись поглядом у складені спереду руки, краєм ока помічав пані у капелюсі, очіпок, вуаль, хустинку; мене ошелешували екіпажі та карети, що снували з боку в бік, галас, шум, рейвах.

Захоплений веремією, від якої дід та батько, хай і з геть інших причин, тримали мене ув'язненим у домі, я прослизнув в одне з тогочасних легендарних місць у Турині. У єзуїтській сутані, лукаво насолоджуючись здивованими поглядами оточуючих, я зайшов у «Caffè al Bicerin», недалечко від площі Консолата, аби скуштувати келих напою під металевою кришечкою з ручкою, який пахне молоком, какао, кавою та іншими пахощами. Тоді я ще не знав, що про цей bicerin через кілька років напише Александр Дюма, один з моїх улюбленців. Та за два чи три нетривалих екскурси до цього казкового місця я скуштував усі божественні напої, прототипом яких була «bavareisa», хоч у тому напої молоко, каву та шоколад перемішують, а у bicerin з усього цього роблять три прошарки (залишаючи їх гарячими), тому можна окремо замовити bicerin pur e fiur з кави з молоком, bicerin pur е barba з кави та шоколаду та 'n рос' d tut, тобто всього по-трошки.

Яке блаженство сидіти у тому інтер'єрі із залізними зовнішніми рамами, рекламними щитами по боках, чавунними колонками та капітелями, дерев'яною boiseries[84] усередині, прикрашеною дзеркалами та мармуровими столиками, стійкою бару, з-за якої виднілися пляшки, мигдалевими пахощами і сорока видами цукерок… Над усе мені подобалося вести своє спостереження по неділях, позаяк цей нектар — напій для тих, хто, приготувавшись до причастя, щойно покинувши площу Консолата, шукав розради, тож усі вишукували bicerin, адже під час посту гарячий шоколад їжею не вважали. Лицеміри. Втім, якщо не зважати на насолоду від кави та шоколаду, я отримував задоволення від того, що видавав себе за іншу особу: від того, що оточуючі гадки не мали, хто я такий, я почувався вищим за них. У мене була таємниця.

* * *

Однак пізніше я мусив навідуватися туди рідше, а з часом узагалі припинив ходити, бо боявся наскочити на когось зі своїх товаришів, які зовсім не вважали мене лицеміром, гадаючи, що я теж охоплений їхньою карбонарською пристрастю.

Зустрічався я з цими юнаками, що палко прагнули повсталої батьківщини, зазвичай у корчмі «Золотий рак». На вузенькій, темній вуличці, над неосвітленим досі входом висіла вивіска, на якій під золотавим раком був напис: «Золотий рак: смачне вино, гарний відпочинок». Вхідні двері відчинялися у кімнату, яка була водночас і кухнею, і винним льохом, де були складені пляшки з вином. Ми випивали, огорнені пахощами ковбас та цибулі, іноді грали у морру[85], але частіше ми були змовниками без змови, просто сиділи, фантазуючи про прийдешні повстання. Завдяки дідовому кулінарному вмінню я став гурманом, тоді як у «Золотому ракові» можна було щонайбільше (якщо, звісно, маєш гарний апетит) утамувати голод. Та, щоб притертися у товаристві й утекти від домашніх єзуїтів, то вже краще засалений «Рак» з кількома привітними друзями, ніж похмурі домашні застілля.

На світанку ми полишали корчму зі стійким ароматом часнику та переповненим патріотичним запалом серцем, гублячись у втішній тумановій мантії — найліпшому укритті, — аби сховатися від пильних очей поліцейських шпигунів. Часом ми підіймалися на той берег річки По, аби з висоти помилуватися дахами та дзвонами, котрі гойдалися у туманових випарах, що огортали рівнину, а вдалині, здаючись самотнім маяком у морі, виднілася вже осяяна вранішнім сонцем базиліка Суперґа[86].

Втім, ми, студенти, звісно, обговорювали не лише те, що незабаром з'явиться Нація. Ми гомоніли й про жінок. З палаючими очима кожен по черзі згадував про усмішку, яку вдалося виманити у дівчини, дивлячись на балкон, те, як випадково торкнувся дівочої руки, спускаючись східцями, підібрану квітку, яку назнарошне випустили з молитовника (вихвалявся фанфарон), ще пропахчену парфумами руки, яка її поклала на ті святі сторінки. Сам же я сердито ухилявся від цих розповідей, заслуживши у товаристві славу суворого та доброчесного мацціанця.

Ось тільки якось увечері найбільший серед нас розпусник відкрив нам, що колись на горищі у скрині свого батька, гультяя й безсоромника, він знайшов книжечки, які тоді у Турині французькою називали cochons[87], але, побоявшись забруднити їх об засалені столи «Золотого рака», хлопець вирішив позичити ті книжечки нам, аби кожен по черзі прочитав їх, тож коли дійшло до мене, я вже не міг відмовитись.

Отож, пізньої ночі я почав гортати ті книжечки, які, мабуть, були дуже цінні й дорогі, адже були оправлені сап'яном, з корінцями з червоними прожилками та червоними написами, із золотими обрізами, позолоченими fleurons[88] на палітурці, а декотрі — aux armes[89]. Називалися видання «Une veillée de jeune fille» або «Ah! monseigneur, si Tomas nous voyait!», і, перегортаючи їхні сторінки, я здригався, бо через деякі гравюри на цих сторінках у мене від самого волосся по щоках і аж до шиї пробігали струмочки поту: молодиці задирали спідниці, показуючи свій сліпучо-білий зад, відданий на збезчещення хтивим чоловікам; і я не знав, що бентежило мене більше — ці безсоромні повні форми чи майже цнотлива усмішка дівчини, яка повернулася до свого збезчесника, лукаво дивлячись на нього з усмішкою до того чистою, що могла б осяйнути вид, обрамлений волоссям кольору воронячих крил,