Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

розібраним по боках на двоє пучків. Чи ще страшніше видовище: трійко жінок на дивані, що, розвівши ноги, показують те, що від природи мало б захищати їхній цнотливий лобок, до якого правицею торкається чоловік зі скуйовдженим волоссям, другий у цю саму мить проникає в її безсоромну сусідку, цілуючи її, а третій, ігноруючи неприкритий пах, зминаючи корсета, розстібає сороміцьке декольте. Потім я побачив кумедну карикатуру на абата з обличчям, укритим наростами, який, захотівши роздивитися ближче, опинився у сплетінні оголених жіночих та чоловічих тіл у найрізноманітніших позах, пронизаному величезними пенісами, чимало з яких спадали на потилицю, ніби утворюючи своїми яєчками густу шевелюру, оторочену опецькуватими локонами.

Не пригадую, чим скінчилася та приголомшлива ніч, коли я дізнався про секс у його найсвятобливіших виявах (у найвищому сенсі цього слова, як буває, коли, почувши гуркіт грому, ми, одночасно з побожним відчуттям чогось божественного, відчуваємо страх перед диявольським та богохульним). Пам'ятаю лише, що позбувся я свого збентеження, пошепки повторюючи, немов ревну молитву, слова вже не згадаю якого теолога, котрі отець Пертузо змусив кілька років тому завчити напам'ять: «Уся чарівність тіла — у шкірі. Позаяк насправді, якби чоловіки побачили те, що приховує шкіра, сам лише вигляд жінки став би для них відворотним. Жіночі принади не що інше, як сало, кров, рідини, які виробляє організм та жовч. Подумайте про те, що ховається в ніздрях, горлянці, животі. Тоді як ми, боячись навіть кінчиками пальців торкнутися блювотиння чи гнояки, як ми можемо зажадати обіймати мішок екскрементів?»

Може, у тому віці я ще вірив у Божу кару, тому те, що сталося наступного дня, я вважав покаранням за ту бентежну ніч. Я побачив, як дід лежав голічерева у своєму кріслі й задихався, тримаючи в руках зім'ятий папірець. Ми покликали лікаря, я підняв листа й прочитав, що мого батька під час оборони Римської республіки на смерть прошила французька куля саме того червня 1849 року, коли генерал Удіно[90] за наказом Луї Наполеона погнався захищати святий престол від мацціанців та ґарібальдійців.

Та, попри свої більш як вісімдесят років, дід вижив, тільки тепер цілими днями ображено мовчав, чи то ненавидячи французів та папістів, які вбили його сина, чи то свого сина, котрий безвідповідально насмілився кинути їм виклик, чи всіх тих патріотів, що так його споганили. Часом він жалісливо свистів, натякаючи на те, що в усіх подіях, що останнім часом розворушили Італію, так само, як і в тих, які кілька років тому зруйнували Францію, винні євреї.

* * *

Можливо, задля того, щоб вшанувати батькову пам'ять, я годинами просиджую на горищі, читаючи книжки, які залишилися після нього, а ще ту, яку перехопив, коли вона прийшла поштою, а він уже не мав можливості її прочитати, — «Джузеппе Бальзамо» Дюма.

У цій дивовижній книжці, як усім відомо, ідеться про графа Каліостро, який задумав оборудку з намистом королеви, одним ударом доводячи кардинала Роґана[91] до моральної згуби й фінансового банкрутства, компрометуючи королеву й виставляючи на посміховисько увесь двір, тим паче, що багато хто вважає, що шахрайство Каліостро неабияк підмочило репутацію монархічного інституту, створивши атмосферу недовіри, яка з часом призвела до Великої Французької революції.

Але Дюма заходить ще далі, він бачить у Каліостро, чи то пак Джузеппе Бальзамо, людину, яка свідомо не просто зшахраювала, а під прикриттям усесвітнього масонства вчинила політичну змову.

Увертюра мене зачарувала. Місце дії: Mont Tonnerre, Гора Грому. На лівобережжі Рейну, за кілька миль від німецького Вормсу, бере початок вервечка похмурих гір: Королівське Крісло, Соколина Вершина, Зміїний Гребінь і найвища — Гора Грому. 6 травня 1770 року (майже за два десятки років до вибуху Революції, яка стала пророчою), у годину, коли сонце ховалося за шпиль кафедрального собору у Страсбурзі, розділяючи світило майже на дві палаючі половини, з Майнца прибув Незнайомець і, піднімаючись схилами цієї гори, на півдорозі навіть залишив коня. Раптом двоє істот у масках напали на нього і, зав'язавши очі, повели на той бік лісу, до галявини, де на них чекали три сотні примар, загорнених у савани, з мечами в руках; вони взялися за надзвичайно ретельний допит гостя.

— Чого тобі треба?

— Побачити світло.

— Будеш присягати?

А слідом почалися випробовування на кшталт випити крові щойно вбитого зрадника, вистрілити собі у скроню водяним пістолетом, щоб перевірити, наскільки ти покірний, і подібні незначні витівки, що наслідували добре відомі навіть простим читачам Дюма масонські ритуали найнижчого ієрархічного щабля, аж поки подорожній, вирішивши якнайшвидше з цим покінчити, з гонором не дає всім зрозуміти, що він у курсі всіх цих звичаїв та трюків, і наказує їм припинити клеїти з ним дурня, позаяк він вищий за всю їхню спільноту й з Божої волі є Верховним магістром усіх масонів у світі.

Незнайомець наказав скликати всіх верховних магістрів масонських лож Стокгольма, Лондона, Цюриха, Мадрида, Варшави та кількох азійських товариств, які, очевидно, вже з'їхалися на Гору Грому.

Чому ж зібралися разом усі масони світу? Незнайомець усе пояснив: йому була потрібна залізна рука, вогняний меч та діамантові терези, аби вигнати із землі Нечисть, пригнітивши й урешті знищивши двох найбільших ворогів людства — престол та вівтар (і дід мені казав, що девізом мерзотника Вольтера було «écrasez l'infame»[92]). Отож Незнайомець нагадав, що, як і кожен поважний чорнокнижник, він уже живе чортзна-скільки років і прибув зі Сходу, аби повідомити, що година вже настала. Народи сходяться в один величезний гурт, що невблаганно рухається до світла, і, йдучи попереду всіх, очолює цей гурт Франція. Що вона вкладе собі в руку праведний смолоскип і запалить новим світлом увесь світ. У Франції король уже старий, йому лишилося небагато. А коли один з тих, хто зібрався на горі, — котрим згодом виявиться Лафатер[93], найвеличніший знавець людських облич, — зазначив, що на обличчях королівських наступників (майбутнього короля Луї XVI та його дружини Марії-Антуанетти) він прочитав знак доброти та милосердя, Незнайомець (у якому читач уже, ймовірно, впізнав Джузеппе Бальзамо й про котрого Дюма ще не згадував у своєму романі) нагадав, що не варто зважати на людську жалість, коли потрібно просувати вперед світоч поступу. За двадцять років французька монархія має бути стерта з лиця землі.

У цю мить виступили вперед представники кожної зі світових лож, пропонуючи своїх людей чи багатства задля успіху масонсько-республіканської справи під знаком lilia pedibus destrue[94], «топчи та знищуй французькі лілії».

У мене не виникало питання, чи змова