Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

— Не починай все знову!

— Може, це останній примірник у нашій частині світу.

— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже брандмейстер Бітті знає про цю книжку?

— Навряд чи знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона?[1] Чи Торо?[2] Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!

У Мілред почали тіпатися вуста.

— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця біблія?

Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.

Монтегові почувся голос Бітті:

“Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають наче чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, вміщені в слова, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію”.

Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.

Мілред перестала кричати так само раптово як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.

— Залишається тільки одне, — мовив він. — До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.

— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна?! — крикнула Мілред йому навздогін.

Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.

— Міллі!

Тиша.

— Ну що?

— Міллі, Білий клоун тебе любить?

Нема відповіді.

— Міллі… — Він облизнув губи. — Твої родичі люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?

Він відчував, що вона, розгублепо кліпаючи, дивиться йому в потилицю.

— Чого ти запитуєш про такі дурниці?

Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.

— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілред.

Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.

Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було, Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.

Монтег їхав у метро.

“Я весь наче застиг, — думав він. — Коли це почалося? Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, коли я зачепився ногою за пляшечку з-під таблеток, ніби за замасковану міну?

Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний час. Але я зроблю все, аби це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам”.

Повз нього мчала стіна тунелю — все складалося докупи.

Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: “Наповниш решето піском — матимеш десять центів”. Але що швидше він накидав пісок у решето, то швидше, з гарячим жебонінням, пісок витікав з нього. Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.

Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і. опустивши очі, вздрів, що в нього в руках: розкрита біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав біблію, — і раптом до голови йому зайшла безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіли, може, в решеті затримається хоч трохи піску, Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав: адже через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. “Я мушу це зробити!”

Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:

— Зубна паста Денгем!

“Замовкніть, — подумав Монтег. — Подивіться на лілеї, як вони ростуть…”

— Зубна паста Денгем!! “Вони не трудяться…”

— Зубна паста…

“Подивіться на лілеї, як вони ростуть… Замовкніть, замовкніть нарешті!..”

— Денгем!!!

Він знову розкрив книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.

— Денгем. По буквах: д-е-н…

“Не трудяться, не прядуть…” Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето…

— Денгем оздоровлює!.. “Подивіться на лілеї, лілеї, лілеї…”

— Зубний еліксир Денгем!

— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. — це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам не зчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, — люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам “Зубна паста Денгем, зубний еліксир Денгем, зубна паста, паста…” — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів “зубна паста, зубна паста, зубна паста…”. І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи… Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко нід землею.

— Польові лілеї…

— Денгем!

— Я кажу, лілеї!

Люди зачудовано дивилися на нього.

— Покличте кондуктора…

— Він зсунувся з розуму!

— Станція Нолл В’ю!

Засичавши, поїзд зупинився.

— Нолл В’ю! — голосно.

— Денгем… — пошепки.

Губи Монтега ледь ворушилися: “Лілеї…” Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв. Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігові, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: “Денгем, Денгем, Денгем!” Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.

— Хто там?

— Це я, Монтег.

— Що ви хочете?

— Впустіть мене.

— Я нічого не зробив!

— Та я сам, не бійтеся!

— Покляніться!

— Клянусь!

Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі тиньковані стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку