Читати книгу - "Танці утрьох"

Ліворуч переминався з ноги на ногу літній чолов’яга, що сердито вдивлявся в натовп, сподіваючись побачити хоч одне знайоме обличчя. «Цей не підходить, — вирішив Кононов, — він явно не з будинку моди». Хто стояв попереду, Кононов не міг побачити, тому що юрба усе щільніше змикалася до центру, щоб краще розчути промовця поблизу труни.

Молодик, що стояв праворуч Кононова одразу викликав у нього симпатію, оскільки був вишукано вдягнений і мав незалежний вигляд. До людей, що вміють красиво одягатися слідчий завжди відчував повагу. Тут варто зауважити, що йому подобалося не стільки дороге вбрання, скільки уміння скомпонувати одяг, підібрати кольори, акцентувати увагу на деталях. «Ну, цей точно з будинку моди», — зробив припущення Кононов. І не помилився.

— Вибачте, — Кононов упритул підійшов до молодика і вдихнув терпкий аромат французької туалетної води. — Мене звуть Володимиром, я слідчий. Не могли б ви допомогти мені з’ясувати деякі речі?

— Із задоволенням, — відповів юнак. — Мене звуть Юрієм.

Так відбулося їхнє знайомство. Коли до труни підійшов чоловік у формі й почав виголошувати прощальне слово, Кононов звернувся до молодика із запитанням:

— Юрію, а що за один цей, у формі?

— Начальник охорони, Рижов.

Кононов розглядав Рижова без будь-якого інтересу: занадто вже типажну зовнішність мав даний суб’єкт.

Та й говорив нудно й нецікаво. Тільки-но він скінчив, як його місце зайняла моложава дама з пишною зачіскою. Платинова блондинка невизначеного віку. Беззаперечно, що їй було за сорок, але от скільки років пройшло після сорокалітнього ювілею — п’ять, десять чи двадцять — залишалося загадкою. Вона час від часу схлипувала. Складалося таке враження, що смерть Рубіної зашкодила якимось чином їй.

— Це Ольга Михайлівна, закрійниця, — Юрій взяв ініціативу в свої руки, спілкування зі слідчим явно тішило його самолюбство, адже завжди приємно почувати себе обізнаним у загальних питаннях.

Наприкінці платинова блондинка так розплакалася, що Кононов не витримав і запитав:

— Ольга Михайлівна була близькою особою покійної?

— Що ви! — усміхнувся Юра. — Вони чубилися мало не щодня. Ольга Михайлівна любить розпускати язика.

— І що з того? — поцікавився Кононов.

— А Марина терпіти не могла пліток, особливо якщо вони зачіпали її за живе.

«Дуже цікавий початок», — відзначив про себе Кононов.

— А це хто такий? — запитав він, указуючи на ставного сорокалітнього пана у розкішному шкіряному плащі, застебнутому на всі ґудзики, хоча травневий день видався досить погожим. У руках добродій тримав парасольку, хоча на небі не було жодної хмаринки.

— Головний бухгалтер, — якось занадто сухо і лаконічно охарактеризував чоловіка Юра.

— Вам нічого додати? — зухвало запитав Кононов, що сподівався на більш цікавий коментар.

— Ну… — почервонів Юрій, — ви ж самі знаєте, головний бухгалтер — це персона ґрата.

Кононов звичайно знав що головний бухгалтер перебуває в курсі всіх легальних і нелегальних справ. Але і серед головних бухгалтерів трапляються на рідкість порядні люди. З виразу обличчя Юри було видно, що він притримується іншої думки.

Головний бухгалтер то розстібав, то застібав верхні ґудзики свого плаща і сиплим, зривистим голосом говорив на виробничу тематику. Про те, яка велика втрата спіткала фірму і як важко буде утримувати ведучі позиції. Говорив він довго, хоча було видно, що це коштує йому титанічних зусиль.

— А в яких стосунках він перебував з Мариною? — поцікавився Кононов після того, як головний бухгалтер закінчив свою промову.

— Їхні стосунки, як на мене, можна назвати виключно діловими. По-моєму, Марина його недолюблювала. Вона була людиною творчості, пориву, а він — її повною протилежністю. — Щиросердно зізнався Юра, але потім додав:

— Утім, можливо, так мені лише здавалося я не люблю пхати носа, куди не слід, та й важко відрізнити почуття прихованої ворожості від звичайної втоми.

— Але щойно ви сказали, що він не подобався Марині? — дорікнув Кононов.

— У всякому разі так мені здавалося, — досить прохолодно відповів Юра.

Кононов зрозумів, що бухгалтер не викликає великої симпатії у Юри і вирішив не набридати йому надокучливими розпитами. Зрештою, зараз Кононову потрібно було побіжно ознайомитись із працівниками фірми, а вже потому поговорити з кожним індивідуально. «Спершу оглянь усіх, а уже потім копай», — любив повторювати Булавін.

— Як хоч його звуть?

— Кого? — перепитав Юра.

Річ у тому, що поки Кононов цікавився головбухом, слово взяла молода манекенниця, яка, заливаючись сльозами, розповідала про те, яку велику роль зіграла в її житті Марина Сергіївна Рубіна і про те, якою чуйною і доброю людиною та була. Для прикладу розповіла, як їй напередодні важливих гастролей знадобилася відпустка по догляду за хворою матір’ю, і Марина Сергіївна, не задумуючись, відпустила її, причому зберегла і місце, і зарплату. Уперше під час панахиди прозвучали нормальні людські слова, позбавлені присмаку лицемірства й казенщини. Приємно здивований Кононов широко розкритими очима вдивлявся у дівчину, яка зворушливо притискала до грудей зім’яту, наскрізь промоклу хусточку.

— То про кого ви питаєте? — обурився Юра.

— Мене цікавить прізвище та ім’я вашого головбуха, — відповів Кононов, лаючи себе за вразливість і неуважність. «Ночами потрібно спати та й курити треба менше», — дорікнув він собі словами Булавіна.