Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

Справу я вів систематично, майже, як експериментатор – методом дрібних, ледве помітних змін.

Перш за все наказав винести з кімнати велике плюшеве крісло, що стояло біля вікна, і замінити його звичайним стільцем. Вже ця дрібна модифікація меблів відбилася виразною зміною в перебігу сну, який піддався ніби певному спрощенню, бо не стало одного з його моментів – образу Борти, що сидів біля вікна. Протягом усієї ночі меланхолік ані разу не зайняв нового стільця.

Наступного дня я забрав письмовий стіл, а на його місце встановив малий гарний картярський столик, не забувши також замінити письмове приладдя. Найближчої ночі Борута, правда, сів біля нього на давній, не руханий ще стілець, але не спирався на пюпітр, протягом усього часу не торкався пера і взагалі, здавалося, остерігався будь-якого контакту з новими меблями.

Коли врешті я і той стілець замінив на елегантний, недавно куплений табурет, то він не наблизився навіть до столика. Та частина кімнати стала для нього наче чужою, ворожою територією, якої явно уникав.

Так поступово я викидав предмет за предметом, встановлюючи меблі цілком нові, разюче відмінні від давніх, витримані в живих, сповнених чуттєвої яскравості й крику барвах. Через два тижні залишилися із давніших меблів тільки вже згадана шафа і поруч з нею – дзеркало, що висіло біля дверей, ці дві речі я вже не мав наміру міняти з тієї причини, що, за моїм припущенням, це було цілком зайвим: Боруту, очевидно, ніщо не в’язало з тим кутком кімнати, і він демонстративно уникав його. То пощо ж наражатися на непотрібну працю?

А проте, припущення моє тим разом було помилкове: причина знеохочення, яке виявляв Борута до цієї частини покою, була зовсім інша – не байдужість, але якийсь гидкий спогад.

Проведені зміни справили благотворний вплив на моє щоденне оточення: кімната якось повеселішала, гнітючий настрій обстановки послабився, поступаючись місцем погіднішій атмосфері. Одночасно й сни мої перейшли в нову стадію. В міру того, як щораз далі посувалися метаморфози помешкання, Боруті ніби ґрунт тікав з-під ніг. Я відрізав його спочатку від вікна, згодом од тієї частини кімнати, де колись стояв письмовий стіл, потім обмежив кількома кріслами. Нарешті, після усунення і тих, залишився йому вузький проміжок поміж нових меблів. Але, мабуть, зміна атмосфери почала також певним чином на нього діяти, бо я зауважив у його досі виразній постаті певну розмитість контурів: цей чоловік з кожною ніччю тоншав і танув – я бачив його вже, мов крізь серпанок. Зрештою він перестав ходити між кріслами, а пересувався, як тінь, по стінах. Часом цілісність постаті рвалася, і я помічав тоді лише фрагменти рук чи контур обличчя. Не підлягало найменшому сумніву – Борута, що потерпів поразку, відступав. Потішений неухильною перемогою, я тер від задоволення руки, готуючись завдати йому останнього удару: я наказав поздирати сталево-сірі шпалери і обклеїти кімнату червоним папером.

Наслідки не примусили чекати: тінь упертого супротивника перестала тинятися по стінах.

Але я ще відчував його присутність у повітрі: була невловима, незмірно розріджена, але, попри все, таки була. Я мусив остаточно позбавити Боруту його звичної атмосфери.

Із цією метою протягом двох ночей поспіль уряджав у себе в хаті веселі забави. Сам розохочував підпилих гостей. Ми шаліли. По тих двох пекельних безсонних гулятиках, які наробили мені багато неприємностей із боку співмешканців, наприкінці третьої ночі я врешті кинувся вбраний, смертельно вичерпаний, на ліжко і миттю заснув.

Спочатку втома знемогла психіку, і я спав без сновидінь. Але по кількох годинах відпочинку виринула із сонної мли, як завжди, моя кімната. Я споглядав її спокійно, крізь сон тріумфально всміхаючись: у кімнаті не було нікого, абсолютно нікого.

Бажаючи зміцнитися у переконанні, я водив очима переможця по всіх кутках, починаючи від вікна, і таким чином зміряв поглядом три чверті кімнати, швидко оглянув крісла, сягнув поглядом під стелю, уважно роздивився по стінах – ніде підозрілого сліду, ніде хоч би найменшої ознаки. Раптом, кинувши недбалий погляд у темний закут за дверима, на ту єдину місцину, яку Борута завжди так старанно оминав, я зауважив його. Він стояв на весь зріст, виразною постаттю, трохи, як завжди, згорблений, обернений до мене спиною.

І тут він саме простягнув руку до шафи та, перекрутивши ключа, відчинив. На хвилю завмер так, задивлений у порожні її нутрощі з рядами вішаків, які вишкірили дерев’яні ікла. Повільно, з холодним спокоєм видобув із кишені щось подібне до мотузки чи шкіряного ремінця і примоцував до одного з вішаків, нижній кінець склав у зашморг і зав’язав. Заки я встиг зорієнтуватися, він вже повис. Тіло, скорчене смертельною судомою, загойдалось і відбилося в люстрі на сусідній стіні. Я побачив у його глибині обличчя повішеника: воно було перекривлене глузливим усміхом і дивилося просто на мене…

Із криком я зірвався з ліжка і, тремтячи, немов у лихоманці, вистрибнув через вікно на вулицю. Тут, не оглядаючись позад себе, почав бігти серед ночі порожньою бруківкою, поки не ввірвався до якогось ресторану. Оточило мене миттю підозріле товариство підміських шибайголів. Їхня веселість підтримала мене: вони потрібні мені були в ту хвилину. Вони затягли мене до іншої, ще паскуднішої кнайпи, і я пішов з ними, потім до третьої, четвертої і так далі – супроводжував їх скрізь аж до кінця, аж до білого ранку. Тоді, заплітаючи ногами, завернув нарешті до якогось готелю, аби тут заснути кам’яним сном.

Наступного дня я винайняв веселу сонячну кімнату на околиці міста. До попереднього помешкання не вертався вже ніколи.

НІЧЛІГ

[13]

Коли я повертався із відвідин родини, стрілило мені в голову пішки дійти до найближчої станції. Лагідне літнє надвечір’я неначе запрошувало до мандрівки серед золотих піль стиглого жита і лук, занурених у запахи польових квітів. Та вже десь посередині дороги я почав шкодувати: у повітрі стало якось душно і парко, хмари, які цілий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи і зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.

Я пришвидшив крок, щоби дістатися до залізничної станції ще до того, як піде дощ, і рушив навпростець через ліс, аби спростити дорогу. Хвилин через п’ятнадцять поспішного маршу плутаними стежками я зрозумів, що мої зусилля даремні, і від бурі таки не втекти.

Раптово хмари роздер сліпучий зиґзаґ блискавки, і глухе лопотіння сполохало лісову тишу. Дощисько хлюпонув наче з відра.

Від першого шквалу зливи