Читати книгу - "Навіщо читати"

Причини не бувають вічними. У своєму «Листі до академії» Фенелон пише: «Я не можу насолоджуватися хорами в трагедіях, бо вони перебивають справжню дію. Я не бачу в них точної подібності, тому що в деяких сценах потреби в купі очевидців немає». Звичайно, але саме тому, що він говорить у ієратичні часи, ієратизм яких, якщо так можна висловитися, більш помпезний порівняно з грецькими трагедіями, власне, це проглядається в його міркуванні і його дратує. Оскільки ми живемо в часи відсутності державної ритуальності (адже ритуальності вистачає в телевізійних програмах про публічне милосердя), нас так приваблюють ті хори, архаїчність яких видається нам такою свіжою. Мої причини для читання також тимчасові.

Лорд Бернерс[56]. «Перше дитинство» (1934); Альберто Арбасіно[57]. «Ніч серед демімонду» (1964); Каролін Блеквуд[58]. «Велика Гренні Вебстер» (1977); Урсула Молінаро[59]. «Останки невідомої жінки» (1987) належать до тих «провальних» книжок, що житимуть довше нас. Їх нечасто згадують і не купують. Провал, провал! Вони в програші, бо залишають байдужим світ, який хоче залишати життя лише переможцям! Маємо лише 300–400 осіб, які знають, що завдяки притаманному їм гуморові, меланхолії, сарказмові або вигадливості та моментам геніальності це чудові книжки. Для нас, для нашої маленької банди, як казав Сенека, хоча ми, цілком певно, не стоїки, я приберігаю інші заголовки, яких ніколи не назву, навіть під загрозою тортур: необхідністю читати детектив. Яким же чином нам вдалося відкрити ці неймовірні твори? Ми спробували. Невдача. Тим гірше. Ще одна спроба. Знову невдача. Нова спроба.

У засідці на читача чатують Лінь, Малодушність і найнебезпечніше — Скромність. Твори для читання треба приміряти, немов черевики. Не можна казати собі, що той чи той твір не для нас, бо ми не досить гарні для нього. Бувають такі, що не дуже гарні для нас.

Цей письменник зробив книжку… Французькою «робити» означає «наробити, накласти купу». — Куди біжите ви вночі? — Хочу йти судити [60]. Хто, роздувшись від вихвалянь, над цими текстами впадає в екстаз? [61]. Богине, заспівай нам про гнів Ахілла [62]. Ось і настала зима наших прикрощів [63]. В такую погоду хорошо повеситься [64]. Вони геть ідуть, ці королі мого життя… [65]. Хай живе король Бабар! Хай живе королева Целестина! [66]. Він вирушив у подорож. Каліпсо не могла отямитися, бо Улісс поїхав [67]. Я витворюю чудовий образ про його страждання [68]. Ми розмовляли про кохання, боячись заговорити про щось інше [69]. I love you, сказав я їй!.. це ж Шекспір!.. Жінка пізнає Гоморру, а Чоловік — Содом [70]. Отак кохання непостійно мене веде [71]. Що привело тебе, дочко? — Турбота про тебе, батьку [72]. З раннього дитинства батько неодноразово розповідав мені про Золотий павільйон. Кажучи про мене: «Він уже не дитина, його смаки залишаться незмінними тощо», батько несподівано ввів мене в Час [73]. Майже всі письменники, яких я знаю, люблять своє дитинство. Я ж своє ненавиджу… Мої батьки нічого, крім нещастя, мені не показали, каже він [74]. А з чого ж живеш ти, гарненьке хлоп’я. — Я майструю. Похмуре сум’яття, що слугувало мені сном, розвіялося, щойно зазоріло, з появою сонця [75]. Схоже, що все тут римується. [76] поруч із александрійським віршем у всій його розлогості вмістити щось на кшталт гри, що довкола на