Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 109
Перейти на сторінку:
у вас?

— Співчуваю. Новина не з приємних. І які були ваші подальші дії?

— Звичайно, зв’язався з тою подругою, що в декреті. А вона мені, мовляв, зловили ми тоді таксі майже одразу, розпрощались — і все! Тут я і почав обдзвонювати спочатку лікарні та морги, а потім до вас зателефонував, у міліцію. З моїх слів усе записали і порадили прийти вранці з заявою. От і все.

Виглядав мужчина інтелігентно, за цигарки не хапався, зайвих запитань не ставив. А мені чомусь не хотілося прискорювати виконання неприємного обов’язку і ще неприємнішої процедури опізнання останків. Бо все могло бути на цьому світі і в цьому місті, але переконання, що переді мною сидить законний чоловік невезучої коханки, мене не полишало від першого моменту розмови.

— Ви не пам’ятаєте, яку сумку ваша дружина взяла з собою того дня?

— На жаль, я того не бачив, бо я ж пішов раніше. Пам’ятаю тільки, що одягла синій костюм. Новий, кримпленовий. Звичайно, щоб похвалитися подрузі.

Щодо костюму, то це ще одне підтвердження моєї здогадки. Напіврозплавлений шматок синьої синтетики, що дивом вцілів у полум’ї, то було все, що залишилося від одягу небіжчиці.

— А якісь прикраси вона зазвичай носила?

— Фактично ні, хоча я їй дарував. Казала, незручно перед колежанками, бо не в усіх чоловіки заробляють стільки, скільки я.

— А ви, пробачте… тут в заяві тільки місце роботи.

— Я провідний конструктор спеціалізованого КБ. Я вам казав, у нас режимна установа. Дисципліна, все таке. Але платять нормально. І премії одержуємо регулярно.

Я глянув на заяву. «Завод металовиробів». Цікаво, як далеко летять металовироби його конструкції — до Західної Європи чи аж по той бік Атлантики? Звичайно, про це я не запитав. Натомість ляпнув несподівано для себе:

— То кажете, замовлення у вас прийняли нормально?

— Саме так. Я ще так зрадів, бо премію пообіцяли не просто хорошу, а дуже хорошу. А тут така несподіванка…

Є таке дурне ментівське правило: коли зникає жінка, а особливо — молода жінка, та ще й красива на додачу, то її благовірний автоматично втрапляє у підозрювані. Я ще раз зиркнув на приколоту до заяви стандартну фотокартку «три на чотири». Либонь, з паспорта. Як мінімум, симпатична. Точніше, приваблива. Що там у нас з анкетними даними? Так, звичайно, йому сорок, їй двадцять вісім.

— Дітей у вас, пробачте, немає?

— Ні, знаєте, якось так склалося, що немає.

— Близькі родичі дружини де проживають?

— Батьки померли. А рідня десь на Донеччині. Я їх тільки на весіллі бачив. Ну, типові шахтарі, гвардія труда — що з них візьмеш?

— Це я до того, що вона могла до них терміново виїхати.

— Та ні, про що ви? Вони нам за ці роки жодного разу навіть не подзвонили, та й ми не особливо прагнули… То що, товаришу капітан, у мене є якась надія?..

— На жаль, порадувати вас не можу, хоча потрібно уточнити ще цілий ряд деталей. Наприклад, просив би вас вказати прізвище та адресу тої подруги, яка останньою бачила вашу дружину.

— Будь ласка. Я здогадувався, що це потрібно, тому спеціально виписав із жінчиного записника. Бо це, власне, її знайома, а не моя.

— Ну, принаймні, ви хоча б знаєте її, цю жінку, бодай один раз бачилися?

— Десь із рік тому. Я ж кажу, то її знайомство. Здається, на курсах крою і шиття зійшлись.

Він став диктувати мені адресу, і я ледь стримав свою реакцію. Бо саме у цій квартирі проживав громадянин, який увечері поїхав заправити свого «Москвича», а на ранок від нього і машини залишилися обвуглені останки у глухому байраку на краю цвинтаря.

— Є обґрунтована підозра, що ваша дружина стала жертвою нещасного випадку.

— Таксі?

Я ухилився від прямої відповіді. Лише ще раз послався на певні обставини, які потребують уточнення:

— У цієї знайомої, котра в декреті, є автомобіль?

— Так, є, але, на жаль, того дня чоловік відігнав машину на профілактику, а інакше б підвіз. Я його, щоправда, ніколи не бачив, але дружина казала, що він не із жлобів.

— А у вас, часом, немає машини?

— Я, бачите, тільки збирався. Мені раніше не раз пропонували, але доки я був один, то не відчував потреби. На роботу чи з роботи мене возить службова, а у відпустку?.. Я, знаєте, люблю десь у тихому місці коло води з журналом у руках полежати. Мандрів за місцем роботи вистачає.

— Що, відрядження?

— Не без того. Щодо машини — то мені обіцяли як премію за оте замовлення, котре ми вчора здавали. Я дружині нічого не говорив, боявся наврочити. А це мої московські начальники самі сказали: здавай швидше на права, досить тобі казенний бензин палити… Так ви кажете — нещасний випадок? То в якій же лікарні вона лежить? Я ж усі обдзвонив…

Я знову ухилився від прямої відповіді:

— Бачите, є певні проблеми з опізнанням.

Він, здається, здогадався:

— Автокатастрофа? Оте саме таксі?

— Скажімо, так. Але там ще була пожежа. Тому треба зачекати якийсь

1 ... 18 19 20 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"