Читати книгу - "Земля Георгія"

зась, бо у неї саме був період ікряних любощів. А хто ж, крім науковця-іхтіолога, азовську хамсу від чорноморської відрізнить? Це дві раси одного виду. Ну, як ми й китайці чи негри. Але стати хамсовим расистом було дуже складно, бо впевнено їх розрізняли лише два м.н.с.-и з Інституту біології Південних морів, і один із них сидів на «Кішці», а інший — на «Контурі». І нас зривали з приловлених рибних місцин під Батумі й посилали на північ пасти азовську хамсу й відганяти від неї нахабних промисловиків. Псували ці ненажери-промисловики нам весь бізнес, одне слово.

А суден промислового флоту на хамсову путину збиралося тоді з усіх усюд до чорта. І з Маріуполя, і з Бердянська, і з Керчі, і з Севастополя, і з Херсона, і з Одеси, і навіть — з братушечної Болгарії коли-не-коли. Ну і грузини усі, які були в наявності, звісно, — це були їхні води. В штормові дні сірі, з білими рубками, биті іржею сейнери забивали басейн рибного порту «під жвак», як кажуть моряки, — води за дерев’яними палубами й іржавими бортами вже не було видно. Пакувались до причалів, швартувались до чужого борту, і варто було затриматися в морі після оголошення штормового попередження, як усі місця під причалами вже було зайнято меткішими пароплавами й на берег доводилося перестрибувати через п’ять-шість бортів.

Сейнери коптили небо камбузними плитами, які ще на вугіллі працювали, наповнювали субтропіки специфічними пахощами прілих капронових сіток і невигойним духом чорноморської хамси, що в’їдався у куфайку та в шкіру. Такий самий духмяний натовп у теплих рибальських куртках з грубого брезенту, ватяних штанях зі шлейками та високих рибальських чоботях вихлюпувався у місто через прохідну порту. Це була якась орда. Чи єгипетський епос про нашестя «морських народів» на дельту Нілу. Якби не пильний медвитверезник через дорогу від портової прохідної, навіть не знаю, як грузини від цих навал відбивались би. Думаю, що в штормові дні медики-карателі виконували свій план на двісті відсотків.

Якщо хто й не мав жодних шансів відбитися від цих новітніх варварів — це була, знову ж таки, чорноморська хамса.

Самборський довго обмірковував нашу ситуацію, а потім запропонував капітанові заплатити флагману хабара, щоб на Північ послали не нас, а «Контур». Ну що? Чому дурня? За звичаями порту!

* * *

Будь-яка рейганоміка потребує взаємної довіри. Навіть сумнівний браконьєрський промисел. Суспільства, де кожен жде від іншого лише кидка й намахалова, приречені на вимирання. А Грузія, попри все, існувала вже понад тисячу років. Інспектор Резо ні краплі не сумнівався, що ми платитимемо йому належний оброк з кожного червонокнижного хвоста навіть після того, як він сам пересів на інше судно. Куди ми подінемось, якщо все одно здавали ми рибку велику та маленьку на бригади Летючого Отара та його неголених друзів, які справно відраховували подушне та звітували про кожен хвіст — вага в кілограмах, зріст у сантиметрах. Рейганоміка — то контроль та облік.

Тож Резо просто приходив на борт, коли ми були в порту, і навіть капітана не турбував — одразу йшов до банкіра Самборського. Отримував свого хабара, дякував, бажав успіхів у риболовлі та йшов шукати професора-репетитора для сина чи куди там ще йому треба. А Самборського, як справжнього одесита, душила жаба з Куяльницького лиману. Одеська рейганоміка, як відомо, з дитинства побудована на геть інших принципах. В Одесі — не зівай, Химко, на те й Привоз. Хай ти навіть весь із себе рибінспектор з чорним пістолетом. Тож працювати з якоюсь лівою бригадою, яка нам трапилась серед хвиль та ще й у човні із заглохлим мотором, запропонував капітанові саме наш банкір наук. Мотор їм наші механіки полагодили, човна взяли на буксир. І Самборський почав втілювати свої підступні плани:

— Ви нас не знаєте, ми вас не знаємо. Білугу (мова йшла якраз про величеньку, аж королівську, рибину кілограмів на 200) самі взяли на снасть у морі. По руках?

У малохольній бригаді якимось дивом не було жодного грузина, самі місцеві росіянці, на що Самборський і розраховував. Нещасний, він навіть не здогадувався, що відсоток з тіньового прибутку сплачують рибінспекції не тільки летючі заготівельники на «Казанках» та «Кримах», але й та торговка на базарі, яка патрає рибу та коптить з неї балик. Нас попалили наступного ж заходу в порт.

Ніхто не вміє вдавати здивування краще за одесита.

— Яка білуга? — переконував інспектора Самборський, задираючи брови аж понад оправу окулярів.

— 200 кілограмів, 175 сантиметрів, — казав її паспортні дані Резо. — Самборський, не клей дурня. З тралом в мене на промислі працює всього два судна. «Контур» саме стояв у порту. Ваша рибина.

— А ось не треба! — ображено підсмикував зрадливі джинси наш парламентер. — Не треба мені шити сторонню білугу!

— Надурив? Да? Скільки ти там намухлював? Сто рублів? Гордишся собою? Ну, дивися, я тебе попереджав! — розлючений Резо як ніколи був схожий саме на злого ковбоя з фільму. — В тебе є три години, щоб передумати й покаятися!

— Мені нема в чому каятися! Не знаю я ніякої білуги! — гнув своє Самборський і ображено поправляв на носі окуляри.

* * *

Якщо я скажу, що через три години перед нашим бортом вишикувалася уся Ревазова рать, усі ті жителі Поті, які завдяки складним та заплутаним міжнародним морським законам та радянським підзаконним актам мали право прийти на судно й компостувати мозок капітанові, це буде перебільшенням. Бо через три години до нас на борт приперся лише старенький ввічливий дідусь санітарний лікар зі своїм портфелем системи саквояж. У краватці, в чорному береті та сірому плащику, ввічливий:

— Пане матросе, потрудіться викликати капітана…

— Пане кухарю, де ваш кухарський ковпак та біла курточка?

— А яким розчином ви миєте